“Коли подорожуєш Мещерською землею,  то виникає таке відчуття, що християнство тут до кінця ще не встановилось. Надто багато шанованих у народі каменів, священних лісів та джерел.

 Велика тяга місцевого населення до язичництва, яким дихає глушина місцевих боліт і лісів. У п’яти кілометрах від міста Єгорьєвска зберігся дивний історично-природний артефакт Мещерсько-Мерянської землі.

 У селі, яке має назву, що не етимілогізується зі слов’янськими мовами, Челохово, лежить величезний камінь. У селі вірять, що сам Бог говорить із цього валуна, але почути його голос можуть тільки чисті душею люди. Цей камінь став популярним місцем  молінь. Місце носить назву “обитель світу”. Шлях до святилища відмічений обрізками тканини, що розвішані по деревах. Взагалі дерева скрізь обвішані  стрічками і тканинами – знаками пошанування і поваги до духів цього місця.

Посеред цього стихійного святилища – великий червоний камінь довжиною два мери. Зверху на камінь насипані монети. Дивно, що такий великий валун зовсім не вріс у землю, неначе щось його тримає на поверхні землі. Енергетика біля каменя сильна. Не дивлячись на жару і сухе повітря, камінь випромінює вологу, таке відчуття, що вода прямо витікає з нього. Над каменем висить рій із безлічі комарів і мошки. Варто відійти метрів на 10, і комах стає  у три рази менше”  – так пише літописець-очевидець.

Може скластися враження, що ці рядки написав автор  у 1137 році, коли княжич Юрій Мономах прийшов із Києва у “тайожну”  цілину диких мокселів-москвичів і побачив “святий камінь”, що взагалі характерно для релігійних проявів первісних людей за тисячі літ до нашої ери Ісуса.

Мушу розчарувати, хоча київські конкістадори майже тисячу років тому, знайшовши предків нинішніх москвичів, могли побачити саме таку картину ранніх стадій дикунського язичництва, коли пралюди молилися до природних об’єктів – до каменя, до дерев, до пнів, озер і рік, які у їхній гомо, але ще дуже слабо сапіенс свідомості видавалася їм богами. Як то просто мати таке віровчення: камінь, який ти знайшов поза своєю норою, – то бог.

 Перехідний від тварини до людини інтелект такого гуменіда до вищих форм абстракції, на яких перебувають сучасні релігії, ще не доріс. Принаймні, 900 років тому на місці сучасної Московії, хоча на той час мало не половина людства засвоїла уже Біблію, а геніальних інтелектуалів навіть за нинішніми мірками Сократа і Аристотеля тодішні греки вважали далекими предками. Та що говорити, неподалік, за тисячу кілометрів, Свята Софія Київська підносилася своїми золотоверхими банями до Царства Небесного, будучи одним із епіцентрів як християнства, так і взагалі цивілізаційного-інтелектуального злету людства.

А рядки ці написані одним із сучасних мандрівників, який лише за кілька годин їзди від Арбата знайшов це село із неслов’янською назвою та із каменем, якого мають за свого бога мокшани-москвичі щонайменше 900 літ, відколи натрапив на них тодішній мандрівник, син київського володаря Володимира Мономаха Юрій.

 900 літ і далі углиб і углиб цивілізаційних нор-землянок, у яких неначе історичних експонатів, заморозила непрохідна тайга. І правильно передає своє враження сучасник – “християнство тут до кінця неначе і не встановилось”.

Так це тепер, а що тоді?

І тут  підходимо до головного філософського і цивілізаційного питання в глобально-історичній ідентифікації  кожної нації, яка вважає себе християнською і входить у найбільше і найпередовіше на планеті, майже 2-мільярдне згромадження богоподібних людей, – коли, власне, ви як нація  стали християнами?

Усім хочеться навести якомога давнішу дату, але все таки ця хронологія поширення до планеті Вчення Ісуса Христа має практично науково-історичну точність.

І хоча бабуся нашого хрестителя Володимира, княгиня Ольга була уже християнкою задовго до офіційної дати нашого злучення із Богом, і хоча Рівноапостольний князь лише закріпив знаменним ритуалом у Дніпрі-Йордані практично уже християнізовану державу, все ж кожен українець знає, що його рідна від тоді і вовіки віків держава Русь прийняла християнство у 988 році.

А коли прийняли християнство теперішні росіяни, якою є ця свята дата в історії сусідньої держави РФ?

Ні, до нашого Хрещення ви жодного відношення не маєте, вороги наші по ту лінію фронту у нинішній вашій війні проти нас.

 Кілька років тому їхній патріарх Кіріл, натхнений приходом до влади московського холуя-зека, миттю причимчикував до Києва і на Володимирській горі розказував про нашу “Днепровую купель”.

 Та ні, товариш Кіріл. Наша це була купіль, а не ваша. 

А от з вашою…Тут є серйозні питання. Можна було пану Гундяєву радше поїхати у згадане село Челохово і помахати кадилом над  хмарами комарів і мошки довкруж “святого” каменя. Так було би точніше.

Із хрещенням Моксель-Орди-Московії-Росії не склалося донині. Петро Лелик пише: “Усім відомо про хрещення Києва і Новгорода, але немає жодного достовірного документа про хрещення Суздалі чи Ростова (головні міста Московії ще до заснування ординським ханом  Москви). Туземці (предки москвичів) категорично противилися християнству і чинили шалений опір. За документальними уже джерелами було знищено (вбито) шість великих місіонерських експедицій”.

І уже на завершення дослідження автор, блискучий розвідник та аналітик Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації оголошує науково обгрунтований факт – “1657 рік – справжня дата хрещення Московії”.

Майже на 600 років пізніше  відбулося хрещення сучасної Росії, ніж  хрещення сучасної України. 600 років!

Хоча у його дослідженнях є й інший висновок із подій, які грядуть через століття і уже зовсім недавно: “Запровадження Петром першим  Синоду, позбавлення церкви будь-якої автономії зірвало другу спробу християнізації Московії”. Друга спроба християнізації Московії-РФ у 18 столітті була також невдалою.

 І попервах  складалося аж надто важко.

Повернемося до  Юрія Мономаха, який для вас, товариші із Москви, був Христофором Колумбом, що знайшов вас на мапі світу. І майже 100 років після нашого Хрещення у Дніпровій купелі.

Як і конкістадори, наші дружинники, глибоко побожні християни, вважали своїм місіонерським обов’язком християнізувати дикунів, на яких натрапили.  Так робили християнські місіонери по усіх диковинних місцях планети Азії і Африки.  

 До речі, із тайгою – найважче. Маючи ще у 1991 році  запрошення Папи Римського Івана Павла Другого на візитацію до Ватикану, я звернув увагу, що серед тутешніх кардиналів було чимало чорношкірих синів африканської Сахари, яких наш український архієпископ Мирослав Марусин називав жартома гуцулами, жовтошкірих філіпінців чи антропологічних корейців, а от росіян тут , біля Престолу чи біля могили наступника Ісуса Христа Апостола Петра не було ніколи. Тому із тайгою у справі християнізації як було, так і є дуже непросто.

На перших порах було щось навиворіт до катакомбної церкви, бо віруючі пришельці-кияни були  назовні, в обладунках і на конях, а не віруючі мокші сиділи у  катакомбах, зарившись подалі у своїх норах, побачивши Хрест, якого вони боялися справді, як чорт чи біс ладану. Тодішні москвичі  свято вірили у своїх кам’яних богів Кардо Сякро, якими була усіяна уся Московія. Більше того, вони приносили у жертву цих болванкам своїх найкращих юнаків і дівчат від кожного роду чи племені. То була таки тверда, як камінь, віра. У деяких народів божественними могли бути величаві створіння природи, як гора Фуджі у японців, приміром, хоча вищою жертвою для них було видряпатися на  вершину, а не вбивати дітей, як овечок. А тут , бог – перша-ліпша каменюка десь поміж норами-землянками аборигенів.

Джерела свідчать, що одним із перших взяв на себе роль Кука із хрестом і наважився піти у тайгу зі Словом Божим  єпископ Леонтій.

  Очевидно, його вбила “заблудла чудь” у 1073 році, тобто задовго до приходу сюди у 1137 році Юрія Мономаха.  У книзі Д. Корсакова “Меря й Ростовське князівство”, виданій ще у 1872 році у Москві і яку цитує Володимир Білінський,  сказано: ” Святий Леонтій застав у своїй віддаленій єпархії язичників, затятих і диких. Князів там тоді не було, і Леонтій повинен був боротися з язичниками тільки моральними засобами. Проповідь не мала успіху, а лише збурювала повстання язичників. Вони обсипали Леонтія лайкою, били його. Нарешті, вигнали з Ростова…Оселившись неподалік міста, біля струмка Бруктовщини, у невеликій келії, Леонтій побудував біля неї дерев’яну церкву й, бачачи затятість язичництва тубільців, зважився впливати на юне покоління. Він зазивав до себе дітей, годував їх. Діти ходили до нього охоче у келію, а він учив їх християнській вірі і хрестив. Знову обурилися язичники. Юрба їх з кийками і зброєю рушила, щоб убити Леонтія”.

 Його мощі було знайдено нетлінними із рукописним сувоєм у руках, на яких були вписані імена  священиків та дияконів, який святий Леонтій висвятив.

У Ніконському літописі мовиться, що Леонтій помер мученицькою смертю. Чернігівський архієпископ Філарет, який вивчав гірку долю  перших християн, які прийшли у Московію із Русі, вважає, що цього першого єпископа вбили мокселі у 1073 році.

Відтак стало відомо, що, за твердженням уже Ключевського, до Леонтія тут побували два перших єпископи Феодор та Іларіон, яких у тайзі серед людоїдів спіткала така ж гірка доля.

На стику 11-12 століть, тобто через 150 років після київського Хрещення, спробу навернути аборигенів робили спочатку єпископ-місіонер Ісайя та практично перший тутешній священик Авраамій Ростовський. Він був  першим проповідником Євангелія  місцевого походження, який міг бути серед тих дітей мерян, яких таємно хрестив Леонтій у своїй келії. Він народився у 1062 році, а через 10 років його хрестителя уже не було в живих.

 У Києво-Печерському Патерику згадується   монах Києво-Печерської лаври Кукша, який загинув мученицькою смертю під час поширення віри  на північних землях.

Смиренний Никон був закутий у кайдани і так довго його мучили мокселі, доки не стік кров’ю і не зогнив від ран заживо.

Блаженного мученика Евстратія розіп’яли, як Ісуса, на хресті і пробили списом тіло.

От яку Голгофу влаштували киянам-хрестителям предки нинішніх росіян-московинів. 

Ці перші християни, які прийшли у Московію із Києва, стали першими великомучениками, оскільки дика чудь і самоядь вбивала їх безпощадно. Адже єпископів супроводжували священики і просто рядові миряни-сподвижники, але жоден із них не мав шансу вижити, потрапивши у лапи заблудлої чуді.

І цими сподвижниками, які витягали диких предків сучасних росіян із печер, були цивілізовані предки сучасних українців. Християнізація на той час мала навіть ширший вимір у глибший сенс, ніж поширення релігії. Зробити із дикуна християнина – це означало зробити із тварини людину. Із заблудлої у тайзі дикої чуді, з якої походять нинішні росіяни,  зробити богоподібну істоту.  Квантовий стрибок в еволюції –  от що тоді робило Слово Ісуса, мовлене його київськими апостолами на московській землі.

 Цей духовний подвиг, треба визнати, не увінчався особливим успіхом, бо  страдницький процес на багатостраждальний московський землі розтягнувся на довгі століття, і викінченого результату так і не видно донині.

Очевидно, першим єпископом, який вижив і помер своєю смертю був Нестор, який прийшов сюди уже із Юрієм Мономахом, а отже мав збройний захист в особі київських дружинників.

Треба віддати належне винахідливості першої київської адміністрації у цій дикій колоніальній тайзі. Оскільки християнські заповіти “не убий”, ” не кради” були посяганням на печерний устрій аборигенів, вдалися до застосування двовір’я.

Моксель-москвич міг бути водночас і язичником, і християнином. Він насильно молився до привезених звідкись дощечок із зображенням невідомих бородачів, і залюбки продовжував молитися до своїх каменюк. В. Ключевський як професор Московської духовної семінарії підвів під цей справді безпрецедентний феномен богословську основу: “Боги обох племен поділилися між собою полюбовно: моксельські боги сіли нижче – у безодні, руські вище – – на небі”. Здається, нині у Москві залишились  тільки ті, що у безодні.

 І просто блискуча метаморфоза: “Фінські боги безодні були номіновані у християнське звання бісів і під покривалом цього звання одержали місце у християнському культі, зрусифікувавшись, втратили свій іноплемінний характер”.

Отже, за Ключевським, хто такі сучасні москвичі? Це зрусифіковані (від Русі-України) біси.

 Чи читав ці рядки Федір Достоєвський, який феномен “руского мира” і “руского человека” виразив якраз цією зловісною номінацією не тільки у релігійній геральдиці, а у вселюдській історії, – БІСИ.

Чи читав ці рядки Ключевського Самуель Хантінгтон, який вважав релігійну ідентичність людини – єдино стійкою, бо можна бути наполовину китайцем і наполовину німцем, але не можна бути наполовину християнином і наполовину мусульманином.

А от можна було бути предку сучасного москвича наполовину диким язичником і наполовину прирученим модерними киянами християнином.

Що вийшло із цього покруча? Маємо нині у Москві із її православ’ям те, що маємо. Але корчі, гримаси і конвульсії мокселів під жезлом чужого їх донині Христа тільки розпочиналися.

Далі прийшов до них новий бог, перед яким вони впали ниць. Його звали Чингісхан. Настала наступна дивовижна комбінація двовірства – ординська церква. Монголо-татарське православ’я.  Бо Золота Орда московське православ’я не відкинула. Навпаки, зробила його одним зі  стовпів своєї, по суті антихристиянської, антиєвропейської імперії. Орда зробила московське православ’я таким, яким воно є тепер.  

Хоча у  дослідженнях блискучого розвідника ГРУ, який загинув за невідомих обставин і який напередодні передав мені свої рукописи, є й інший висновок із подій, які відбудуться через століття і уже зовсім недавно: “Головним гріхом Петра першого ми вважаємо вбивство християнства. Запровадження Петром першим  Синоду, позбавлення церкви будь-якої автономії зірвало другу спробу християнізації Московії. Це був останній шанс європеїзувати Московію через провадження і популяризацію християнського вчення. Так звана синодальна церква фактично втратила статус релігійної організації, оскільки її існування категорично суперечило усім церковним правилам і нормам. Недаремно у народі вважають Петра першого інкарнацією диявола. Такої шкоди християнству у східній Європі не наніс ніхто”. (П. Лелик).

Вимагається уточнення. Перша спроба християнізації у 12 столітті зусиллями київських великомучеників – невдала спроба.

Друга, як уже сказано, зусиллями патріарха Никона у супрязі знову ж таки із киянами і греками. Через 600 років після Хрещення Русі у 988 році. Невдала спроба.

І через 733 роки  після Хрещення Русі, у 1721 році, коли на чолі церкви став обер-прокурор,  спроба хрещення Московії знову невдала.

У 1917 році, через 929 років після Хрещення Русі у Києві, у Москві після трьох невдалих спроб хрещення відбувається вперше за дві тисячі літ Христової ери остаточна перемога антихриста, коли ворогом держави оголошується уже навіть не християнство, а сам Бог. Вперше на планеті перша на планеті богоборська держава оголошує війну Богові.

Коли я пишу ці рядки, труп антихриста зберігається в усипальниці-мавзолею поруч із кремлівськими усипальницями царів та митрополитів.

Антихрист не вмер.

 На нього моляться біси Достоєвського, якими він оволодів.

Василь Базів, Надзвичайний і Повноважний посол України, письменник