Сергій Коротких (“Боцман”) – один із творців полку “Азов”, чиї бійці більше місяця утримують Маріуполь в облозі російських військ. Останні вісім років “Азов” та інші добробати прийнято вважати, як мінімум, екстремістськими організаціями. Але рівно о 5:00 24 лютого з нападом росії на Україну все змінилося. Тепер “Азов” – символ найвищої доблесті, честі та гідності. Сам Сергій Коротких – людина з дуже складною біографією, яка за останні вісім років повністю присвятила своє життя війні та боротьбі з авторитаризмом чекістсько-путінської росії, так само, як і його соратники по боротьбі з росії та Білорусі, які разом з Україною стали єдиним фронтом, розуміючи, що від їхньої боротьби залежить свобода не лише України, а й свобода білорусі та росії. Але до звірств у Бучі навіть він не розумів, наскільки смертельно небезпечний “русский мир”. Очоливши в 2014 році розвідку з позивним “Боцманом”, Сергій сьогодні впевнений, що росія, з урахуванням звірств, тортур, збочених методів і форм війни, насамперед проти мирного населення, вже втратила місце в цивілізованій світовій спільноті та перекреслила своє право наслідування російської культури, російської історії, православної духовності, перетворившись на варварську імперію, жорстокість якої не мала прикладів чи аналогів в історії.

Про це, а також про ситуацію з гуманітарною допомогою в Україні та взаємодію добробатів із СБУ, Міноборони та Збройними силами України (ЗСУ) Серій Коротких розповів в інтерв’ю KВ.

KВ: Які в перші дні війни були найгарячіші точки в Київській області?

Сергій Коротких (“Боцман”): Якщо говорити не про зони бойових дій, то найгарячіші точки були там, де люди намагалися записатися до ЗСУ чи тероборони та отримати зброю. Плюс – велика кількість стихійних блокпостів, що виникли у перші дні на Київщині.

Ці два фактори в перші дні призвели до зростання неорганізованості, а іноді й до трагічних наслідків – люди, які отримали зброю, перебуваючи у стресі та не розібравшись, стріляли у нацгвардійців, поліцейських чи навіть цивільних. Питання з розміщенням блокпостів та видачею зброї, на мій погляд, варто було вирішувати раніше.

KВ: Війна для тебе розпочалася у 2014 році – на Донбасі. Коли для тебе розпочалася нинішня частина війни – великої війни з росією?

Сергій Коротких (“Боцман”): Я був повністю зібраний – бронежилет, зброя, сумка з усім необхідним. Ми були вночі біля військового аеропорту у Василькові, коли його намагалися захопити російські окупанти (перша спроба захоплення військового аеропорту у Василькові була рано-вранці 24 лютого, – KВ).

KВ: Як твої бійці зустріли початок великої війни?

Сергій Коротких (Боцман): Ми готувалися до великої війни з квітня минулого року. О 9-й ранку 24 лютого група з 200 осіб вже була мобілізована. Унікальність наша у тому, що ми всі перетиналися по війні протягом восьми років і у нас заздалегідь було складено план: де ми збираємось, коли і яким складом.

Ще наприкінці січня ми орендували номери у санаторно-курортних комплексах на західній Україні, які стали життєво необхідними рівно через місяць, 24 лютого, ставши притулком для централізованої евакуації як наших дружин та дітей, так і для членів сімей співробітників СБУ, військовослужбовців ЗСУ та інших правоохоронних органів. Завдяки цьому їхні чоловіки та батьки можуть самовіддано боротися на фронті, не оглядаючись і не турбуючись про реальну безпеку своїх дружин та дітей. Це одна з моїх найважливіших життєвих інвестицій, оскільки наступні трагедії театрів бойових дій навколо столиці та по всьому периметру “братських” країн рф і Білорусі дозволило зберегти реальні людські життя дітей, дружин, сестер, матерів.

Судячи з реальної оцінки та аналізу розстановки сил та засобів російської орди, які були сконцентровані біля кордонів України на початку 2022 року, та завдяки готовності соратників, які мали досвід бойових дій на Донбасі з 2014 року, наші групи у Харкові та Ірпені, Миколаєві та Чернігові, Маріуполі та Дніпрі одними з перших зустрічали елітні частини єрефії на всіх без винятку стратегічно важливих напрямках і з перших днів брали участь у боях.

Через чотири дні у Києві та Київській області нас було вже понад 600 осіб, які зараз перебувають у семи локаціях по всій Україні. Деякі з них, сформувавшись у найважчих боях, вже мають свої ім’я, почерк і бренд, такі як: батальйон “Реванш” Богдана Ходаковського; “Чисте небо” Сталкер; бригада “Старі перці” – Ігоря “Душмана” Княжанського. А ті, кого називають BOATSMAN BOYS, залучені до бойових дій, що розгорнуті на всіх критично важливих та небезпечних напрямках.

КВ: “Старі перці” – старі?

Сергій Коротких (Боцман): Від 35 років і старше. Є й ті, кому далеко за 50 років. Про них можна розповідати дуже довго. У 2015 році буквально за два місяці з таких людей похилого віку створили танкову роту “Азова”, яка досі воює. У ній були чоловіки по 65 років, які помирали у танках, але для них це була друга молодість. Навіть були люди, які прийшли воювати з невиліковною онкологією – їм взагалі не було чого втрачати.

Наразі “Старі перці” та гурт Валентина Манько знаходяться під Запоріжжям. Вони вже відбили три села біля русні.

KВ: Яка у вас зараз ситуація зі зброєю?

Сергій Коротких (“Боцман”): Наразі ми непогано озброєні – за рахунок волонтерської допомоги та ворожих трофеїв. У нас є, наприклад, зенітно-ракетний комплекс “Стріла-10М”, відбитий у росіян. Ми захоплювали ворожі безпілотники з повною комплектацією, які, з одного боку, укомплектовані ізраїльським та японським обладнанням та програмним забезпеченням, а з іншого боку ці трофеї стали об’єктом зацікавленості наших стратегічних військових партнерів.

Трохи простіше тим, хто воює у Харкові та Дніпрі – їх ЗСУ взяло до складу повноцінних батальйонів.

KВ: Але лінія фронту буквально два з невеликим тижні тому проходила менш ніж за 20 км від Києва.

Сергій Коротких (Боцман): Тоді не було часу оформлятися. А зараз відправляють у військкомат. Напевно, якось це питання можна вирішити, якщо вийти на вищі рівні у ЗСУ – головнокомандувача Валерія Залужного чи Генштаб. Але так склалося, що я не маю таких зв’язків і знайомств. У нас у патронажі та підрозділах немає політично вагомих постатей, бо поки що ось так. І тут вже довелося обирати – або шукати ці зв’язки, або займатися організацією.

Частину моїх людей забрав ГУР МО. [Начальник ГУР] Кирило Буданов – із тих, з ким я стикався – налаштований воювати ефективно. У нас непогані відносини з СБУ, але забезпечення по їхній лінії неможливе.

KВ: Тобто з ГУР МО та СБУ у тебе склалися цілком робочі стосунки?

Сергій Коротких (“Боцман”): Так, і з цілком зрозумілих причин. 24, 25, 26 лютого у Києві із силовиків залишилися (ті, кого я особисто бачив) Кирило Буданов та [глава СБУ] Іван Баканов.

НАБУ, наприклад, у повному складі виїхало з Києва. “Титан” (спецпідрозділ охорони при МВС – KВ) виїхав до Львова, залишивши в столиці об’єкти без охорони. А Баканов та Буданов – залишилися.

І, звичайно, величезна повага до Президента Володимира Зеленського, шанувальником якого я не був, але він проявив мужність і залишився, ставши нашим спільним прапором. Вважаю, що на цьому етапі він відіграв свою роль на 101 відсоток.

Перші дні були найгіршими. І причиною того, що росіяни не взяли Київ, стало те, що Зеленський, Буданов і Баканов залишилися в столиці. Це дуже сильний особистий приклад. Тому Київ успішно обороняли за наявності загального хаосу навколо.

І величезний плюс Баканову та Буданову, що вони одразу виявилися відкритими до роботи з добровольчими об’єднаннями.

KВ: Скільки в Україні військових формувань, які перебувають у такому ж невизначеному статусі, як ви?

Сергій Коротких (“Боцман”): Не можу говорити за всіх, тільки за “родину “Азова” – організації, створені на базі ветеранів “Азова”. Ми всі співпрацюємо, обмінюємося інформацією, допомагаємо одне одному. Наприклад, у Андрія Білецького 2300 осіб лише у Києві. Костяки оборони Сум та Чернігова – азовці. У Харкові та Дніпрі два батальйони під керівництвом азовців. Маріуполь – найяскравіший приклад.

Ми трималися разом і виявилося, що наша система підготовки та мотивація не має аналогів у світі. Сім із гаком років ми були гнані – нас називали нацистами, приватною армією, не подобалися наші бороди, що ми говорили про майбутню війну тощо. Але те, що “Азов” зараз показує у Маріуполі – жодна армія у світі не здатна дати такий результат.

Коли розповідають про якихось західних інструкторів, які нас нібито готували – це нісенітниця. Фактично “Азов” створили я та два грузини-добровольці у 2014 році – Бахва Чикобава (загинув, захищаючи Маріуполь) та Георгій Купарашвілі (зазнав важкого поранення при захисті Маріуполя, перебуває на лікуванні у Вінниці).

За нас трьох давали мільйон доларів ще у серпні 2014 року. Наразі тільки за мене одного дають ще 500 тис. доларів. Росту (сміється).

Так от ніяких натовських інструкторів ніколи не було. Ми ж були під санкціями, з нас робили пугало, яке НАТО? Ми самі створили сержантську та офіцерську школи – це на 90% заслуга Георгія. Він сім років займався навчанням, розробляв план оборони Маріуполя, яким зараз ми захищаємо це місто.

Про Георгія рідко згадують, це несправедливо, бо скрізь, де зараз є азовці, ми даємо результат – Маріуполь, Харків, Суми, Чернігів, Дніпро, Одеса, Миколаїв.

KВ: Японія вже виключила “Азов” зі списку терористичних організацій і вибачилася.

Сергій Коротких (“Боцман”): У 2015 році два японці служили в “Азові”. Це були такі вікові діди у розкішній для будь-якого віку фізичній формі, які приїхали воювати проти росії. Були шведи, які приїхали помститися за Полтаву.

Вісім років нас вважали божевільними. Але в результаті ми мали рацію з приводу війни. Більше того, ми готові до війни не лише морально, а й організаційно.

KВ: Із сімейством “Азова” зрозуміло. Але, крім вас, є інші ветеранські об’єднання АТО/ООС.

Сергій Коротких (“Боцман”): Звісно! Сімейство “Айдару”, сімейство “Дніпра”, інші добровольчі об’єднання. Тішить, що є ветерани, які стали кістяками для територіальних оборон і не лише.

Нам, якщо можна сказати, пощастило, що ми всі ці роки проіснували. Той самий Петро Порошенко, коли був президентом, усіляко дискредитував та знищував добровольчі об’єднання. Він наймав лобістів у США, які проштовхували рішення, що ми є екстремістами – і хтось заплатив за це гроші.

Але, повертаючись до питань мобілізації, скажу, що Міністерству оборони варто трохи зійти із цілком заслуженого олімпу та зайнятися добровольчими об’єднаннями.

KВ: Продовжуєте набір людей?

Сергій Коротких (“Боцман”): Ні. Ми припинили прийом на 5-6 день. Якби не призупинили, то зараз у нас було б не 600, а 2-3 тис. осіб. Припинили через складнощі з управлінням – нам не вистачає адміністративних здібностей, щоб керувати такою кількістю людей. Три проблемні складові: адміністрування, логістика та ресурси на утримання.

Я звик, що у мене в командуванні є рота. А тут довелося осягати масу адміністративних речей – забезпечення, житло, турбота про поранених та сім’ї загиблих.

З моїх 600 людей зараз лише 200 влаштовані – мають утримання та отримають виплати у разі поранення чи смерті. Інші, як і раніше, воюють як добробати на ресурсах, залучених переважно від волонтерів. Ніхто з наших загиблих не влаштувався і доведеться вирішувати питання щодо виплат їхнім сім’ям, пільг для дітей – постфактум надавши нашим загиблим хлопцям статус учасників бойових дій.

KВ: Тобто історія відносин ЗСУ та добробатів поки що так і не унормована?

Сергій Коротких (“Боцман”): Я з великою повагою ставлюся до ЗСУ, вони чудово воюють. Але мобілізаційна політика для мене багато в чому незрозуміла. У мене є кілька груп чисельністю не менше 150 осіб кожна, які тренуються та готуються як малі піхотні підрозділи по 6 осіб та зведені механізовані групи. Вони готуються на підставі детального вивчення та аналізу противника, особливостей тактики та отриманого ними досвіду, рівня їх укомплектованості та формування (у тому числі й за етно-національною ознакою), що дозволяє працювати ефективно, і в певних випадках гідно конкурувати з особовим складом спецпідрозділів оборонно-силового блоку.

Таких спеців в Україні загалом мало. Вони є у ГУР МО, у СБУ (спецпідрозділ “Альфа”) та у нас. А це саме ті сили, з яких слід формувати ССО (Сили спеціальних операцій – КВ) та національний супротив – партизанські загони.

На відміну від ЗСУ, які під час мобілізації беруть фахівців, що мають бойовий досвід та певну ВОС (військово-облікову спеціальність, – KВ), ми інтегрували іншу модель, яка дозволяє не розбивати злагоджені колективи, які вже вісім років воюють, та не втрачати ефективності тому що ми можемо набагато більше. Плюс це добровольці – високо вмотивовані люди.

Не хочу нікого критикувати, але роботу військкоматів (зараз – територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, – KВ) зараз слід перебудувати, як мінімум, у частині роботи з добровольчими об’єднаннями, що склалися. На жаль, але більшість військкомів, крім тих, хто призначений після 2014-2015 рр., ще два місяці тому жили реаліями радянсько-афганської війни та мали цілком лояльне відношення до росії. Так, сьогодні ситуація змінилася – є агресія на росіян. Але переважно військкоми – морально та технологічно застарілі кадрові одиниці.

Кого слід хвалити та нагороджувати – це наших артилеристів. Особливо тих, хто брав участь у обороні Києва. На 70% – це їхня заслуга, що Київ відстояли. Наші артилеристи в рази ефективніші за росіян, хоча техніки у наших значно менше.

KВ: Мер Бучі Анатолій Федорук говорив про те, що розбита колона російських танків у Бучі, яка облетіла усі світові ЗМІ – робота саме нашої артилерії, а не “Байрактарів”.

Сергій Коротких (“Боцман”): Якщо мешканець України десь бачить артилериста ЗСУ, він має сказати спасибі та заплатити за нього – у магазині, ресторані, де завгодно. У артилеристів найменше фотографій із розбитою технікою росіян, бо вони б’ють здалеку, але саме їхня робота – ключова. Фотографії, де підбивають російські танки з NLAW, – це свідчення виправлення поганих ситуацій.

KВ: Ти, до речі, розповідав про те, як у Бучі було розбито одну з танкових колон – завдяки місцевій жительці, яка працювала навідником для наших артилеристів.

Сергій Коротких (“Боцман”): Я не знаю, як її звуть. Судячи з голосу, жінка похилого віку. Вона додзвонилася волонтерові, повідомила про танкову колону на своїй вулиці, волонтер пов’язав її з артилеристами. Перший постріл був трохи повз, вона відкоригувала – другий снаряд потрапив точно в ціль, і далі артилерія розгромила всю колону.

Таких прикладів є чимало. Днями ми мали історію на півдні – звичайний хлопець скидав інформацію про пересування ворожої техніки і ЗСУ по них якісно відпрацювали.

Це історії про побудову громадянського суспільства у воєнний час, коли всі знаходять якихось знайомих, через яких можна передати інформацію, а ті, в свою чергу, шукають знайомих, через яких цю інформацію можна з користю застосувати. Це феномен “комунікацій знизу”, які дають результат.

Для мене це не перша війна. Але війна 2022 року – це особлива війна, бо вона стала народною. Навіть учорашні пасивні симпатики “русского мира” пішли воювати, неважливо чому – зруйновані будинки та міста, загиблі рідні та близькі, знищений бізнес. Вони пішли воювати – і в Україні вже не буде жодних проросійських партій, їм уже немає місця. Багато в чому злетіла мішура – хто якою мовою говорить, наприклад.

KВ: Судячи з висловлювань Ірини Фаріон, нав’язану “проблему російської мови” нам ще належить вирішити.

Сергій Коротких (“Боцман”): Є й такі приклади, коли люди, які перебувають далеко від трагедій війни і поки що знають про них лише з чуток, не зовсім коректно намагаються заробити на біженцях чи організовують схеми з розкрадання гуманітарної допомоги.

Плюс треба вирішувати питання з тероборонами західних областей, щоб вони віддали у воюючі області все спорядження, яке зняли з гуманітарних караванів, або також поїхали воювати.

Тут вся країна воює, а там хтось вирішив заробити на горі та західній допомозі. Буси контрабандистів, що активізувались по всій західній Україні – це просто кошмар. Вони ж погіршують не лише на наш імідж, а й відбивають у європейців бажання нам допомагати. Навіть деякі християнські організації починають розчаровуватися: як так, коли з того боку кордону все пораховано, а тут кудись зникає. Чому зникає? Тому що з того боку кордону – це чіткий перелік товарів, а з нашого – одиниця “автобус із гуманітарною допомогою”.

Держава, напевно, в особі Мінсоцполітики має забезпечити централізоване управління гуманітарними потоками, щоб гуманітарка йшла на склади дев’яти областей, що постраждали від війни, а не залишалася навіщось на складах у західній Україні. Там що економіка зруйнована? Ні. Безліч людей, які витрачають гроші. То навіщо там гуманітарка?

На дев’яти складах в областях, що постраждали від війни, гуманітарну допомогу мають приймати уповноважені державою люди – і одразу ж надсилати тим, кому потрібна ця допомога.

І мародерів на гуманітарці – карати швидко та жорстко. Адже за два-три місяці ця гуманітарна допомога стане єдиним джерелом існування для багатьох людей.

KВ: Згоден. Гуманітарною допомогою мають займатися державні службовці та правоохоронці, а не якісь високопоставлені клерки з невизначеним статусом. Але все ж таки, давай повернемося до війни в Київській області. Ти побував тут майже у всіх гарячих точках: Буча, Ворзель, Ірпінь, Васильків, Макарів, Гостомель, Зона відчуження. Чи ти можеш описати свої враження за шкалою жаху від побаченого?

Сергій Коротких (“Боцман”): Я не був ще у Бородянці, але знаю, що у місті килимовими бомбардуваннями зруйновано житлові будинки, під завалами яких загинуло безліч мирних жителів. І це жах. Але це думка людини війни, Буча – гірше.

Одна річ – загинути під ударами бомб. І зовсім інше – стати жертвою геноциду, який у Бучі влаштували російські війська. Тебе пограбують, зґвалтують, будуть піддавати тортурам, уб’ють твого собаку, а потім тебе. Вбивства мирних громадян були у Ворзелі, Ірпені та інших містах Київської області. Але у Бучі – це саме геноцид.

Я багато чого бачив у своєму житті і війна – брудна справа. Але це за межами того, що можна вважати війною. Це геноцид. Єдине, що могла зробити російська федерація – сама віддати своїх вояків під суд. Але вони ліплять “липу”, розповідають про “постановки”. Тому, на жаль, таких історій, як Буча, буде більше – війна та жорстокість будуть тільки посилюватись.

KВ: Коли російські окупанти зайняли Іванків і там почалися грабежі та насильства, навіть мої друзі-військові не могли в це повірити, говорили, мовляв, ніяка армія не може так поводитися, це якісь «залетные» мародери.

Сергій Коротких (“Боцман”): Знаєш, зараз вони (росіяни) переплюнули самих себе і повністю самороздяглися. Коли я читав спогади чеченців про їхні війни з Росії, про звірства, які творили російські солдати – мені здавалося, що це якесь пропагандистське перебільшення. Тепер я розумію це система російської армії. У Сирії – розбиті кувалдами голови прибитих до хрестів місцевих жителів. У Чечні – зґвалтовані та вбиті діти й підлітки. У Бучі – все одразу.

Моє дитинство пройшло в Казані та Тольятті, свою громадську діяльність у юності я починав як панславіст. І мене корить зсередини від остаточного розуміння, що великодержавний шовінізм – це хвороба російського народу, яку треба ламати. Так, російська федерація має стати саме федерацією, яка займатиметься своїми внутрішніми проблемами та будуватиме дороги, а не імперію, яку росія завжди будує на крові.

Росіяни – народ, що вимирає. Відповідальний за їхнє вимирання – путін. Коли він прийшов до влади, він мав такі економічні можливості побудувати нормальну країну, що зараз ми б їм заздрили. Але він вирішив воювати – із Грузією, потім із нами.

Путін наплодив стільки олігархів, що в Росії їх на душу населення значно більше, ніж в Україні. Ця 1000 сімей зґвалтувала росію, виробила в згвалтованій росії стокгольмський синдром, і тепер вони вважають, що всі довкола теж мають бути зґвалтовані. І це йде від російського великодержавного шовінізму.

Але існуюча війна з Україною рано чи пізно почне доходити і до них, вони почнуть усвідомлювати кількість власних трупів і каятимуться.

KВ: Думаєш, до них дійде?

Сергій Коротких (“Боцман”): Рано чи пізно дійде. І каятимуться. Загалом каятися – улюблене заняття російського народу. Після Сталіна – вони викривали Сталіна. Після Хрущова – викривали Хрущова. Після Горбачова – викривали весь СРСР. Коли помре путін, будуть говорити, що він їх обдурив. Але все одно – всі наші смерті на їхній совісті.

KВ: Якщо у них ще залишилося сумління.

Сергій Коротких (“Боцман”): Карма – штука зла.

Повернімося до Бучі. До Бучі я ставився до розповідей про звірства в Сирії, у Чечні відсторонено та обережно. А після Бучі вже немає сумнівів.

KВ: Ти був першим, хто зафіксував тіла закатованих мешканців Бучі?

Сергій Коротких (Боцман): Так, у нас кадри, зроблені з безпілотників 12 березня. Скажу цинічну річ: росіяни зробили собі ведмежу послугу тим, що перестріляли собак. Собаки з’їли б частину тіл, частину розтягли – і це дуже ускладнило б роботу слідчих і прокурорів. Але, як я розумію, вбивства собак – це частина дрімучих вірувань тих народів, хто там був у складі російської армії.

KВ: І мені, і всім нам глибоко наплювати на те, які це були народи і які у них вірування – у чеченів, бурятів та хто там ще. Вони прийшли як російська армія. Отже це зробила російська армія.

Сергій Коротких (“Боцман”): Повністю згоден. Саме російські (за етнічною приналежністю) відзначилися мародерством. Жіноча білизна у рюкзаках – це перевершує будь-які фантазії. Айпади в бронежилетах замість пластин, відправлення поштою награбованого – після цього всі розмови про честь російської армії взагалі не варті нічого. Це мерзенні дегенерати.

KВ: Олександр Невзоров публікував у своєму Telegram-каналі фрагменти з мемуарів радянського ветерана Другої Світової про те, що творила в Німеччині “армія-визвольниця”. Тобто “русский мир” завжди був таким.

Сергій Коротких (“Боцман”): Це також частина мого особистого протверезіння. У мене ж багато знайомих та друзів-росіян, які разом із нами воювали проти росії на Донбасі, переїхали звідти в Україну і тут вже народжували дітей. І мені на голову не налазило, що таке можливо, що це не якісь перебільшення.

Але зараз, після дитячих самокатів, після КАМАЗів награбованого… Це за межами розуміння, прийняття, взагалі за межами всього людського.

KВ: Важко переставати бути росіянином?

Сергій Коротких (“Боцман”): Легко ставати українцем.

Я вже про це сказав і можу повторитися: після всього, що відбулося, росія втратила право успадкування російської культури, російської історії, російської мови, правонаступності православного християнства – на відміну від Києва, який був і залишається матір’ю міст російських, який і сьогодні демонструє велику російську спадщину в реальній боротьбі, де люди, розуміючи високу цінність людського життя, здатні прийняти рішення загинути за своє, що абсолютно чуже росії, яка перетворилася на концтабір, слідчий ізолятор, зону для всіх поневолених народів, фундаментом для якої стали жах, хаос і смерть.

А пропагандистська геббельсівська, нацистська ідеологія, по суті, вбила вікову історію та культуру Русі та православ’я.