Сімдесят років тому, 5 березня 1946 року, в невеличкому американському містечку Фултоні, що в штаті Міссурі, у тамтешньому Вестмінстерському коледжі сталася подія, котра позначилась на долях мільйонів людей.

Саме того дня Уїнстон Черчилль виступив із знаменитою промовою, в якій попереджав “про небезпеку російської агресії й тиранії”.

Колишній прем’єр-міністр Великобританії звернув увагу присутніх у найбільшій залі навчальної установи, що вміщувала близько 3000 людей, на те, що Другої світової війни можна було уникнути, що “ніколи не було в історії війни, якій можна було б запобігти, ніж та, котра щойно спустошила величезну область на нашій планеті”.

Промовець застерігав від повторення помилки. Мовляв, ми не змогли зупинити Гітлера, але потрібно зупинити Совєтський Союз.

Цей виступ й досі вважають мало не офіційним оголошенням холодної війни СССР, забуваючи, що застереженню Черчилля передувала (місяцем раніше) промова Сталіна, сповнена неприхованої ворожості до”капіталістичного оточення”.

Повертаючись до березневих днів 1946-го, слід пам’ятати, що на той час Черчилль був прем’єром у відставці (1945 року він зазнав поразки на виборах), у США перебував як приватна особа, отож не міг офіційно виступати від імені Великобританії.

Післявоєнна ситуація у світі була вкрай невизначена. Комуністичний диктатор Сталін, який очолював одну з держав антигітлерівської коаліції, після перемоги над нацистською Німеччиною почувався більш ніж упевнено і прагнув отримати ще більше, ніж отримав.

Отож знову йшлося про новий переділ світу. Своїх агресивних намірів СССР навіть не приховував.

Тим часом позиція США стосовно колишнього союзника залишалась поблажливою, поступливою.

Приміром, державний секретар США Джеймс Бірнс у лютому 1946 року в дипломатичній манері завів мову про повоєнне облаштування світу: “Ми повинні повернути нашу армію додому. Ми не маємо права утримувати наші війська на території інших суверенних держав без їх вільно даного дозволу. Ми не повинні нав’язувати наші війська невеликим державам, роблячи вигляд, що це необхідно для підтримання там миру”.

І далі: “У жодної нації немає монополії на мудрість, жодна нація не повинна поводити себе, немов у неї є така монополія. Дружні нації повинні діяти по-дружньому. Ідеологічні відмінності у світі існують. Вони існували завжди. Але в цьому світі є місце для людей з різними поглядами і для урядів з різними політичними системами… Якщо ми не діятимемо разом, не буде миру, не буде спокою”.

Про СССР Бірнс не згадав жодного разу, але держсекретаря зрозуміли. Приміром, лондонська “Дейлі мейл” відгукнулася передовицею під промовистим заголовком: “Росія попереджена: Ви зайшли надто далеко”.

Молотов, тодішній заступник голови Ради Міністрів СССР, зреагував таким чином: “Судити про східний тип демократії ніхто з американців не в змозі”.

Але вернімося до Фултона. Реакція американської преси на промову англійського гостя була вкрай стримана, навіть негативна. Тільки “Нью-Йорк Геральд Трібюн” охарактеризувала британського екс-прем’єра як “видатного лідера всієї нашої цивілізації в її найтемніші часи”.

Однак офіційна реакція американських урядовців була дипломатично стримана, позбавлена емоцій. Вони не були в захоплені від ідеї конфронтації з СССР, хоча Сполучені Штати раз у раз стикались із небажанням свого недавнього союзника по антигітлерівській коаліції йти на компроміси чи виконувати раніше підписані домовленості – Іран, Маньчжурія, Центральна та Південна Європа; про Східну Європу, як законним шляхом набуте володіння СССР, звісно, не йшлося.

Відвідавши у листопаді 1946 року США, син Черчилля також відзначив, що промова батька “була зустрінута майже з таким же гнівом, з яким зустрічались виступи Уїнстона Черчилля, котрі розкривали агресивність й тиранію Адольфа Гітлера”.

Все пояснювалося дуже просто. Річ у тім, що американці були напрочуд дружньо налаштовані до СССР. У 1945-1947 роках навіть бойовий генерал Двайт Айзенговер був переконаний, що Совєтський Союз не становить жодної загрози для США.

Американці пішли на безпрецедентне роззброєння. 1948 року сухопутні війська США були радикально скорочені. За різними даними їх стало менше у 8-10 разів порівняно із совєтськими – СССР продовжував утримувати майже п’ятимільйонну армію.

Перелом у ставленні американців до недавніх союзників настав у 1948-1949 роках, США нарешті зрозуміли, що там, де ступив чобіт совєтського вояка, добровільно з тієї землі він нізащо не піде (виняток – Фінляндія та Іран).

Більше того, Кремль готується до війни з недавніми союзниками. Дядечко Джо, зрештою, не приховував своїх агресивних намірів.

Іран, Німеччина, Австрія, Трієст (порт на Адріатиці), питання розподілу сфер впливу у Південно-Східній Азії, Північній Африці, на Далекому Сході, в Центральній та Південній Європі – далеко не повний перелік зон конфліктів між США і СССР.

Врешті-решт ідеологічне протистояння вилилося у тривалу війну між прокомуністичною маріонетковою Північною Кореєю і демократичною Південною.

А Черчилль у Фултоні попереджав: “Ніхто не знає, що Совєтська Росія і її міжнародна комуністична організація мають намір робити в найближчому майбутньому і чи є які-небудь межі їх експансії.

Я дуже поважаю і захоплююсь доблесними російськими людьми і моїм бойовим товаришем маршалом Сталіним. Ми розуміємо, що Росії потрібно убезпечити свої західні кордони і ліквідувати можливість німецької агресії. Ми запрошуємо Росію зайняти з повним правом місце серед провідних країн світу… Тим не менше, мій обов’язок викласти факти так, як я бачу сам”.

За словами Черчилля, головна проблема полягала в тому, що “від Щеціна на Балтиці до Трієста на Адріатиці через весь континент була опущена залізна завіса. За цією лінією розташовані всі столиці древніх держав центральної та східної Європи.

Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія – всі ці знамениті міста та їх населення перебувають в тому, що я зобов’язаний назвати совєтською сферою впливу, і всі вони в тій чи іншій формі є об’єктами високого ступеня контролю з боку Москви”.

Черчилль наголошував, що комуністичні партії намагаються встановити тотальний контроль скрізь, що зросла небезпека поширення комунізму у всьому світі за винятком США і Великобританії.

“У багатьох країнах, далеких від кордонів Росії, у всьому світі створені комуністичні “п’яті колони”, які працюють у цілковитій єдності й абсолютній слухняності при виконанні директив, котрі отримують з комуністичного центру”.

Коментувати щось у даному разі зайве. Черчилль мав неабиякий талант не лише політика, але й володів дивовижним умінням передбачати розвиток подій на десятиліття наперед. Він влучно зауважив, що Сполученим Штатам протистоять два головних вороги – війна і тиранія”.

Тоді, далекого 1946-го, в СССР виступ Черчилля був розцінений як початок холодної війни. Сталін в інтерв’ю газеті “Правда” порівняв Черчилля з Гітлером, заявивши, що той своєю промовою закликав Захід до війни з СССР.

Тим часом Черчилль зазначав: “Я не вірю, що Совєтська Росія жадає нової війни. Але вона жадає плодів війни і необмеженого розширення своєї влади та ідеології”. Разом з тим англійський політик небезпідставно підкреслював: “З того, що я бачив під час війни в наших російських друзях і соратниках, я роблю висновок, що вони нічим не захоплюються більше, ніж силою, і нічого не поважають менше, ніж слабкість, особливо військову слабкість”.

Спостерігаючи за прагненнями Кремля до світового панування Черчилль запропонував Заходові не лише зрівнятися по силі з СССР та його сателітами, але й стати сильнішими. Аби реалізувати цю мету треба було об’єднати англомовні країни, які мали стати основною воєнною силою на шляху СССР до світового панування.

Резюмуючи, Черчилль зробив висновок, що “головна дорога в майбутнє буде ясною не тільки для нас, але і для всіх, не тільки в наш час, але й в наступному столітті”.

За тиждень московська “Правда” опублікує короткий виклад промови Черчилля з критичними коментарями, а ще через кільки днів інтерв’ю Сталіна дасть старт тотальній критиці капіталізму, зокрема піддасть різкій критиці США.

За вказівкою Кремля до антиамериканської критики приєднаються комуністичні сателіти Москви у Східній Європі та комуністичні організації і деякі прокомуністично налаштовані ЗМІ країн Заходу.

В США почнуть регулярно появлятися критичні статті на адресу СССР. Конфронтація розростатиметься немов снігова лавина…

1947 року побачить світ “доктрина Трумена”, яка засвідчить факт існування тоталітарних режимів у ряді країн, а отже американські інтереси вимагають “стримування СССР”. США візьмуть на себе економічну підтримку держав у їхній боротьбі за національну незалежність та будівництво вільного світу.

5 червня 1947 року державний секретар Дж. Маршалл виступить у Гарвардському університеті з ініціативою запровадження економічних та політичних заходів для реконструкції повоєнної Європи – “план Маршалла” – насамперед відродження економіки, яка б забезпечила нормальні умови для функціонування “вільного світу”.

СССР відмовиться від участі в цьому плані. Тим часом Західна Європа отримає близько 17 мільярдів доларів, що дасть їй незабаром змогу стати економічно незалежною від США.

Одначе потрібні були ще й вагомі гарантії військової безпеки проти поширення комунізму. 17 березня 1948 року в Брюсселі представники Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та Люксембургу підпишуть Угоду про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну самооборону.

11 червня 1948 року американський сенат ухвалить “резолюцію Ванденберга” завдяки якій США дістануть змогу очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі.

Навесні наступного року – 4 квітня – представники Великобританії, Франції, США, Канади, Бельгії, Італії, Данії, Ісландії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Люксембургу підпишуть у Вашингтоні Північноатлантичний пакт.

Його копією стане Варшавський договір, укладений між країнами східного блоку – по суті черговий акт залякування Заходу, який призведе до ще більшої конфронтації вже у глобальному масштабі в ідеології, економіці, військовій сфері. Світ стане біполярним…

Олег Романчук, публіцист, шеф редактор журналу “Універсум”, для УП