Бурхлива істерика російського православного «священноначалія», російських ЗМІ та соціальних мереж, а також офіційних осіб російських державних установ, що виникла і триває внаслідок рішення Вселенського патріарха Варфоломія спрямувати до України його офіційних представників (екзархів), видає справжню паніку у Росії внаслідок розгортання процесу набуття помісного статусу українським православ’ям.

Через що такий переляк? Це реакція на раптове власне усвідомлення фундаментальної помилковості всієї політики Росії щодо взаємин із Україною.

Так само цілковито помилковою, програшною, хоча і здійснюваною у «симфонічній гармонії держави і церкви», була політика сучасних стосунків РПЦ із Вселенським патріархатом.

Вагомим чинником тут стала твердолоба позиція Москви щодо проведеного влітку 2016 року Всеправославного собору, який скликав і на якому головував Вселенський патріарх Варфоломій. РПЦ доклала величезних зусиль щоб перенести місце проведення Собору зі Стамбула до Петербурга, а також намагалася переконати більшість помісних православних церков не брати в ньому участі, однак не вийшло.

РПЦ сама створила пастку для себе

На тлі цих обставин і розгорнулися подальші події щодо надання православній церкві в Україні статусу канонічної незалежності. Йдеться про те, що до наявних п’ятнадцяти помісних православних церков на рівних правах доєднається шістнадцята – Українська православна церква.

Московський патріархат раніше міг і самостійно вирішити це питання, так би мовити, «на випередження», надавши Україні свій томос про автокефалію Україні, щоб у такий спосіб навічно закріпити за собою статус материнської церкви стосовно України.

Однак сьогодні ці можливості Москва вже безповоротно втратила. Попри таку очевидну катастрофу, вона вперто заганяє себе у ситуацію, за якої під сумнів поставлено вже канонічність самої РПЦ, яка не виконувала у повному обсязі приписів томосу про її автокефалію, виданому Вселенським патріархом Ієремією у 1589 році, під тиском Бориса Годунова.

Причина такої самовбивчої позиції у тому, що свободу дипломатичного маневру патріарха Кирила кардинально обмежено волею російської влади, якій, навіть тінь поступки щодо України здаватиметься кроком до стратегічної поразки у глобальному протистоянні з цивілізованим світом. Крім того, російські шовіністи серед священиків і мирян теж не вибачать «священноначалію» втрати кращої половини пастви РПЦ, що становлять собою українські парафії, як в Україні, так і в Західній Європі, Канаді, США, Аргентині, Бразилії тощо. Внаслідок «української кризи» рівень впливу патріарха Кирила вже сильно підупав, а після завершення процесу із надання томосу православній церкві України, для нього стає реальною загроза «добровільного» зречення престолу.

Для самої РПЦ відмова визнати правочинність дій Константинополя щодо України та розрив євхаристичних стосунків із Вселенським престолом означите однобічний вихід у розкол. А у подальшому – самоізоляцію від світового православ’я, втрати своїх єпархій щонайменше у Білорусі та Молдові. Для України визнання помісного статусу її православної церкви теж означатиме певну суспільну турбулентність, що дасть можливість визнати благодатними усі таїнства, здійснені у Київському патріархаті, що завершить коло цілковитого відокремлення давньої Київської церкви від Москви.