Повсякдення учасників українського повстанського руху у роки Другої світової війни та повоєнний період було досвідом виживанням та боротьби у складних спартанських умовах. «То була страшна армія без держави. Ніц не мали – голий, босий», – пригадує колишній повстанець із Закерзоння Дмитро Пурха. Упівцям завжди загрожувала небезпека та смерть. Тому елементарні особисті потреби ставали для них другорядними.

Продовольче забезпечення

Фундаментом бойової активності та живучості українського повстанського руху була система господарського забезпечення, яка базувалася на самоорганізації та самозабезпеченні. «Тут треба було все здобути: зброю здобути, мундир добути, продовольство…», – зазначає колишній учасник УПА з Калущини Іван Якимчук). Без цього, як і без соціальної підтримки, довготривале існування УПА як організованої партизанської формації було б неможливим. Найбільш «благодатним» часом для становлення повстанських загонів та розбудови запілля (території, підконтрольні повстанцям) усі опитані називають період німецької окупації, під час якого існувала більша свобода у побутовому та економічному житті.

На нижчому рівні продовольчим і господарським забезпеченням українських повстанських загонів займалися станичні (своєрідні підпільні старости по селах), які контролювали заготівлю і резервацію харчів, одягу, обмундирування, зброї, медикаментів, предметів побуту. Все це вони таємно доставляли до призначених місць, звідки майно забирали повстанці. Станичні підпорядковувалися господарським референтурам мережі ОУН(б) на Західній Україні. Інколи існували спеціальні господарські відділи, які займалися заготівлею продовольства. Опираючись на мережу національністичного підпілля, завдяки збіркам серед населення та посередництву таємних закупівель через своїх людей в аптеках, поліції, державних господарствах, господарчі здобували необхідні для УПА зброю та медикаменти.

Найбільш розвинуті господарські структури УПА існували на Волині (протягом другої половини 1943 – першої половини 1944 рр.), на Закерзонні (у 1944-1947 рр.) та у Карпатах (подекуди до 1947-1949 рр.). Після приходу радянської влади та репресій НКВС-МДБ на основній території, опанованій повстанським рухом, до 1946 року було ліквідовано розбудовану у період німецької окупації систему постачання з мережею станичних по селах і господарськими складами. Це завдало серйозного удару для економічної складової українського самостійницького руху. Військове командування цього руху змушене було змінити тактику своєї діяльності, перейшовши до дій меншими відділами УПА, і, водночас, перебудувати систему господарського постачання.  

Головним кредитором інсургентів було місцеве західноукраїнське населення, яке активно підтримувало український національно-визвольний рух, вбачаючи в ОУН та УПА захисників від окупантів і пов’язуючи з цими структурами реалізацію своїх мрій про відродження незалежної Української держави.

Люди здебільшого добровільно допомагали повстанцям їжею, одягом, взуттям, шкірою, медикаментами, прихистком тощо. “Хлопцям із лісу” під час квартирувань по селах заборонялося щось вимагати від селян. «Підходили господарчі до дядька і кажуть, що от так, треба допомогти. Тоді чоловік п’ять збиралось і давало кабанчика для УПА. Це було абсолютно добровільно, тоді ніхто силою в УПА не брав. Нам люди все давали. Бо кожен знав, що як буде Україна, то люди будуть мати все», – пригадує колишній повстанець з Волині Володимир Доманський. «Давали все, і смажене і печене, і тістечка, і хліб і т. д. А дівчата плели рукавички, шкарпетки, хустинки з надписами «Від Галі», «Дорогим повстанцям», «Дорогим друзям», «Борцям за Україну»», – пригадував вояк сотні «Оселедця» (командир Семен Нечипоренко) на Тернопільщині Петро Касінчук («Тур»).

Архівні документи підтверджують видачу командирами та співробітниками господарських відділів загонів УПА спеціальних списків (запотребувань), в яких чітко фіксувався рівень матеріальних потреб українських повстанців. Це накладало певні зобов’язання на селян. Однак для більшості українського населення забезпечення «своїх» було більш приємним тягарем, ніж постачання окупантів. Тим більше, що у загонах воювали місцеві хлопці. Були випадки, коли рідні безпосередньо приходили у ліс, щоб принести харчі. Та з наближенням ворога такі контакти були суворо заборонені. Під час рейдів у невідомі терени, наприклад, на Правобережну Україну, де не існувало розгалуженої мережі підпілля та господарчих, повстанці самі заходили до селян і просили їсти. 

Окрім внутрішніх ресурсів, які часто були недоступними під час важких і довготривалих рейдів, джерелами для поповнення продовольчих та військових запасів УПА виступали бойові трофеї. Зокрема, у німців та їх союзників відбирали (перед цим реквізовану у селян) худобу та ешелони із продовольством, а також зброю, обмундирування, техніку, медикаменти тощо. Для прикладу, вояк куреня «Рена» (командир – Василь Мізерний) на Закерзонні Євстахій Добровольський зазначає, що в основному його сотня («Ластівки») харчувалася самостійно, зокрема відбираючи влітку-восени 1944 р. у відступаючих німецьких військ худобу і заготовляючи м’ясо і сало у бочки. «То була залізна порція на випадок, коли людей виселили б в Польщу і ми лишились би без людей. То ми тоді кормились тим запасом». Часто худобу та запаси продовольства роздавалися поміж селянами. 

У 1943-1947 рр. під час польсько-української «малої війни» на Волині, Галичині та Закерзонні, повстанці також реквізовували майно у польського населення. В окремих випадках це слугувало чи не єдиним засобом для прогодування: «А так в основному конфісковували бувало де-не-де худобу, особливо в поляків. І це м’ясо варили», – зазначає вояк сотні «Громенка» та «Ластівки», що оперувала на Закерзонні, Є. Добровольський («Лісовий»). 

У радянський період сотні здійснювали напади на колгоспи, радгоспи, господарські склади, магазини сільпо і цим поповнювали свої продовольчі та матеріальні запаси.

Зазвичай вояки УПА харчувалися сухим пайком. Гарячу їжу час від часу мали можливість споживати переважно по селам. За німців при великих повстанських з’єднаннях і загонах існували польові кухні та штати кухарів, а у менших відділах для варіння їжі послуговувалися трофейними котелками. Однак після приходу радянської влади ця «розкіш» дуже швидко зникла. В умовах важких боїв і переслідувань з боку каральних військ повстанцям доводилося часто голодувати, не маючи  протягом кількох тижнів що їсти.

Господарська система

Базами господарки УПА протягом кількох місяців у 1943 р. виступали «повстанські республіки» на Волині (Колківська, Кременецька, Антоновецька, «Січ»), які складалися з декількох десятків сіл, контрольованих повстанською владою. Тут були облаштовані казарми для вояків, медпункти, лазарети, лазні, м’ясокомбінати, хлібопекарні, тартаки, млини, швейні, взуттєві, шкіряні та майстерні по ремонту зброї тощо. Участь місцевого населення у допомозі повстанцям була у цих регіонах доволі високою. «Там майже не було таких, щоб не працювали в УПА. Моя сестра два роки працювала, моя бабця працювала, лікувала в УПА. Там не було такого, щоб не надавав би допомогу Повстанській Армії… І в нас під час німецької влади німці до нас не заходили, не появлялися. Висіли українські прапори і тризуб. Всьо було українське і влада була українська», – згадує працівник швейної майстерні при штабі УПА-«Південь» Дмитро Супінський («Малий»).  

Спосіб обмундирування, зазвичай, також мав трофейний характер. Зокрема, у період німецької окупації повстанці використовували уніформу вермахту та поліції, угорської та польської армій, ЧА,  переробляючи її окремі елементи на національний манер. Однак більшість повстанців ходила у цивільному.

Особливо цікавими були випадки роззброєння відступаючих угорських військ у передгір’ї Карпат влітку-восени 1944 р. Зокрема, за свідченнями Є. Добровольського, під час акції з роззброєння угорського батальйону на Ужоцькому перевалі наприкінці вересня 1944 р. повстанці забрали всю уніформу в гонведів, а свій цивільний одяг віддали угорцям. «Ми їх обстріляли гранатометами. І вони підняли білий прапор і ми їх роззброїли усіх. Роззули, роззброїли і одежу зняли. Вони були згідні, адже і так втікали (фронт покинули), щоб швидше дійти до Угорщини».

У 1943 р. у повстанському запіллі вдалося організувати виготовлення власної уніформи. Зокрема, на Волині військову уніформу для повстанців шили по хатам жінки та дівчата. На Кременеччині існували спеціальні швейні майстерні для пошиття повстанського одягу, який виготовляли із домотканого полотна, пофарбованого у зелений колір. Тут також виготовляли взуття і навіть шили білі маскувальні халати.  

 Більшість людей йшли в УПА за покликом серця без жодного примусу. Зокрема, організаційно-мобілізаційних референт Рівненського міського та районного проводів Володимир Повстанський відзначав: «Списки мобілізованих не треба було складати, люди самі йшли. Звати не треба було. Ніхто нікого не приневолював. Вони самі звертались – «Направте мене, направте мене». Хоча з архівних документів відомо, що в селах командування «лісової армії» проводило також примусову мобілізацію. 

Гігієна, медичне обслуговування, дозвілля

Відірвані від домашнього вогнища, повстанці були змушені задовольняти свої щоденні гігієнічні потреби у вкрай складних і доволі некомфортних умовах перебування у лісах, хащах, болотах тощо. Під час тривалих боїв і постійних пересувань на це практично не було часу.

У теплий період «лісові хлопці» купалися в річках та потічках. У період німецької окупації час від часу могли відвідувати лазні в селах, митися у криницях. Однак в умовах антикомуністичної боротьби така нагода траплялася рідко. Брудний одяг переважно прали самостійно по річках, інколи давали для прання жінкам у села, а також медчастинам при відділах. Туалети при загонах зазвичай не облаштовувались і нужду справляли просто неба; інколи викопували спеціальні ями у лісі.

Хоча у сотнях і загонах інколи були перукарі (що тут говорити і про «повстанські республіки»), однак найчастіше повстанці підстригали один одного і голилися самостійно. «З бородами не ходив ніхто. Військо було чисте і охайне», – пригадує Євстахій Добровольський. 

Медичну допомогу у відділах надавали санітари (переважно працівниці Українського Червоного Хреста (УЧХ)), лікарі та фельдшери (наявність серед них багатьох євреїв підтверджена матеріалами опитування). Важкопоранених лікували у підпільних шпиталях. У «Колківській республіці» на Волині існувала навіть спеціальна зелена сотня «Чорного», яка займалася збором медикаментів, бинтів та зілля, виготовляла спирт для медичної опіки над повстанцями. У складних умовах збройної боротьби часто доводилося самостійно засвоювати курси першої медичної допомоги і «кожен вояк ставав санітаром».

У проміжках між боями повстанці займалися військовими навчаннями та вишколами, чистили одяг та зброю. Розпорядок дня був чітко розпланований: підйом, молитва, руханка, умивання, сніданок, військові заняття і т.д. Важкі регулярні бої та нічні рейди практично не залишали місця у повсякденні повстанців на дозвілля. Особливо не вистачало часу на сон та відпочинок в умовах більшовицьких переслідувань після війни. Природною рефлексією на такий стан речей стали випадки, коли повстанці спали під час переходів прямо на ходу. 

Способом проведення дозвілля можна назвати розспівування пісень на постої, під час маршів і рейдів, зокрема агітаційно-пропагандистських. «Ми робили пропагандивні рейди сотнями в Словаччину, Польщу та на наші села. В Словаччині ми співали словацьких пісень, а в Польщі – польських, а українцям співали наших українських пісень», – розповідає Євстахій Добровольський.

Для більш спокійних часів у загонах зберігалися музичні інструменти (гармоні, акардеони, сопілки, гітари, балалайки, мандарини, бояни, скрипки) і навіть існували цілі хори та духові оркестри. У вільний час від боїв, рейдів та навчань повстанці читали пресу та листівки, інколи художні та історичні книги, займалися спортом. Часом тихцем грали у карти, шахи, шашки, піжмурки (з дівчатами) чи слухали радіопередачі. У «повстанських республіках» існували навіть спеціальні драматичні гуртки, які ставили вистави для селян та стрільців. Тут вирувало національне життя.  

При загонах часто функціонували військові капелани як греко-католицького, так і православного віросповідань (часто обидва водночас). Вони проводили головні обрядові відправи на свята (Різдво, Пасху, Трійцю, Покрову тощо) та у будні: благословляли у бій, проводили ранішню та вечірню молитву, поминали померлих.  

Відпустки воякам, зазвичай, не давали, побоюючись викриття з боку окупаційної влади та доносу агентів. Відлучення повстанців від загону з дозволу командира відбувалися значно частіше і на довший час у період німецької окупації. На Закерзонні, де сотні діяли поруч із селами, відпустки були звичним явищем. Однак в умовах радянської влади відпустки ставали доволі небезпечною практикою.       

Вояки УПА, на відміну від учасників підпілля, практично не знали досвіду перебування у криївках. Тільки в умовах антикомуністичної боротьби, коли на передній план висунулася «бункерна війна», а великі загони УПА були згорнуті і переведені на підпільно-партизанські засади діяльності, повстанці де-не-де були змушені рятуватися від переслідувань, переховуючись у схронах, зокрема на зимній період. Однак практично найдовше з учасників визвольного руху вони не знали плісняви та сирості підпільного простору. «Моєю криївкою був ліс», – стверджує Євстахій Добровольський. Ті з них, які мали можливість побувати у криївці, залишили на найкращі спогади у порівнянні з їхнім побутом у лісах – «криївки то не є життя, то є жива могила», – пригадує вояк УПА із Львівщини Петро Гринчишин.  

Інтимні стосунки та шлюб

Окрема тема — стосунки із представницями прекрасної статі. Дівчата були як у медичному персоналі, так і серед стрільців, виконували функції розвідниць, зв’язкових, секретарок, працівниць технічної ланки та господарських відділів. «Як прийшли була яка зв’язкова, а сотня стояла, то всі аж язики вивалювали на тих дівчат», – пригадував вояк сотні «Чорноморця», що діяла на Львівщині у складі куреня «Остапа», Петро Гринчишин («Клен»). Однак цю сферу намагалося регулювати командування, накладаючи суворі заборони на статеві зв’язки (з огляду на поширення у воєнний час венеричних хвороб) з покаранням за порушення аж до смертної кари. Хоча в окремих випадках, зокрема у сотні «Кармелюка» на Дрогобиччині, сексуальні контакти дозволялися командирами тихцем.

Водночас суворо каралися будь-які прояви насильства над жінками: «В нас був наказ, щоб не дай Бог когось образити із дівчат. Це була велика дисципліна по цій справі. Не було випивок, не було п’янок. І дуже ввічливо поводились із жінками. То дуже була велика шана до жінок. На нас не мав права хтось образитись, щоб там образив дівчину».

Окремі свідки згадують про укладання шлюбів в умовах повстанської боротьби. «Кожен вояк шукав собі дівчину. Було, що офіційно женилися, та це дуже рідко. Але того не хотіли. Бо кожен вояк розумів, що він завтра чи післязавтра загине і лишати жінку саму не хотілося. Але я бачив випадки, коли були шлюби. Дівчина, наприклад, завагітніла. Значить мусів бути шлюб. Однак безпосередньо в загонах весілля не влаштовували – «не було часу балювати», намагалися це робити таємно по селам», – пригадує Євстахій Добровольський. Так само народжували дітей поза межами відділів.

Брати шлюб могли переважно командири УПА та керівники підпілля ОУН. Зокрема, про вінчання командира куреня «ім. Сагайдачного» загону «ім. Богуна» Олексія Брися («Остапа») з Ганною Дробітько восени 1943 р. на «Січі» (назва «повстанської республіки» у Турійському районі на Волині) згадував повстанець Петро Мартинюк («Дуб»): «Було в нас одне весілля на «Січі». Я пам’ятаю це. В нас був курінний «Остап» (Брись) він женився на «Січі», вінчався там. На білих конях вони їхали до церкви. А вона була вся в лєнтах. То я там був присутній. Ми були там як охорона, тому що це було при німцях. В «Січ» їхали вінчатись».