Лише у снах остався квітучий рідний край Понад Дніпром по правому і лівому берегах, а також правих приток Дніпра – річок: Прип’яті, Тетерева та Ірпіня, тисячоліттями тулилися прадавні села з вибіленими хатками в обрамленні квітучих лугів, озер та розкішних лісів.

Риби, звірини, пасовищ – вистачало на всіх з лишком. Тож недарма на цей слов’янський рай накочувалися орди монголо-татар, ляхів, кримчаків. Але як не нищили села чужинці, як не гнітили, вони відроджувалися знову і знову.

Тут люди пережили голодомори і репресії, німецьку окупацію, вивезення в неволю, а після звільнення від нацистів у роки Другої світової війни пережили і зачистку чоловіків на фронт – життя продовжувалося.

І жити б людям у цих селах ще тисячі років, ростити дітей, якби не грандіозні плани комуністичної партії – будувати Київську ГЕС. Лише рукотворна водойма назавжди поглинула ці села. Мешканці сіл вважають затоплення і будівництво Київської ГЕС великою помилкою тодішньої влади.

Адже це 92 тисячі гектарів затоплених родючих земель, 33 тисячі переселених людей, їхня нетлінна пам’ять про свій родовід. Так одним розчерком пера віковічні села прирекли на загибель.

Світлини мешканців затоплених сіл у 1964 році, які жили та працювали і ніхто гадки не мав, що колись їхні хати примусово знесуть, а над садибами будуть плескати хвилі Київського моря.