Хто затягує  «петлю на шиї інформаційної безпеки» України?

Хто затягує «петлю на шиї інформаційної безпеки» України?

Те що вся ця історія із наступом на інформаційний простір України почалась задового до подій на Сході Україні не бачить лише сліпий, як і те, що Україна виявилась не готовою до такого стрімкого розвитку подій.

Фактом залишається і те, що на всіх фронтах відчутну підтримку дала волонтераська допомога вільних активістів у всіх без виключення питаннях рехопивши удар на себе, даючи державі наверстати можливості.

В умовах гібридної війни, українці впродовж майже шести років чують від українських політиків про нагальне вирішення питання захисту інформаційного простору країни від дезінформації та пропаганди російських ЗМІ. У 2015 році Верховна Рада навіть створила Міністерство інформаційної політики України, яке у 2019 році було ліквідоване.

Станом на 2020-й рік, питання інформаційної безпеки країни залишається відкритим. Судячи з нинішніх дій влади, інформаційна безпека України рухається в геометричній прогресії, щоправда – у зворотному напрямку. Найближчим часом «маятник інформаційної безпеки» може наблизитися до критичної позначки, на що вказують багато факторів.

Наприклад, таке суто технічне питання, як кодування супутникового сигналу, може становити велику небезпеку для інформаційного простору країни і держави в цілому. Чому це може статися?

28 січня власники супутникових антен втратили доступ до більшості українських телеканалів. Чотири найбільші медіагрупи: StarLightMedia, 1+1 media, InterMediaGroup та «Медіа Група Україна», закодували супутниковий сигнал. З вільного доступу були відключені 23 супутникові телеканали: СТБ, ICTV, Новий канал, М1, М2, «Оце», «1+1», «2+2», ТЕТ, «ПлюсПлюс», «УНІАН», «Бігуді», «Інтер», НТН, К1, К2, «Мега», «Піксель», Zoom, «Enter-фільм», «Україна», НЛО ТБ, «Індиго TV».

У відкритому доступі лишилися наступні інформаційні канали: NewsOne, 112 канал, ZIK, «Прямий», 5 канал, «Еспресо ТБ», суспільний мовник UA:Перший, державні канали «Рада» і «Культура» та деякі регіональні канали, які мовили через супутник.

Власники телеканалів пояснили своє рішення так: «…Продукція має бути доступною глядачам не безкоштовно, а за гроші, як у країнах Європи. Оскільки для телекомпаній їхня діяльність – це бізнес, тому вони хочуть отримувати плату за надання можливості дивитися їхні програми». Та чи дійсно саме це було головним мотивом для закодовування сигналу?

Тим людям, хто хоче надалі дивитися «улюблені українські телеканали», власники медіагруп дали наступні поради:

1. Підключитися до офіційного провайдера послуг супутникового телебачення. Тут зробимо примітку. В Україні сьогодні є два офіційних провайдери – Viasat та Xtra TV. Провайдери максимально близькі до самих медіагруп і українських олігархів. Так: супутниковий оператор Viasat належить – 70% Тимуру Міндічу, ще 11% – нинішньому гендиректору 1+1 Мedia Ярославу Пахольчуку, 19% – Віктору Скибі. Супутниковим оператором Xtra TV володіє «Медіа Група Україна» Ріната Ахметова.За користування глядачеві доведеться платити наступну абонплату: у Viasat – від 69 до 299 гривень на місяць, залежно від обраного пакету (за 83 канали); у Xtra TV – від  55 до 149 гривень залежно від обраного пакету на місяць (за 29 телеканалів).

2. Приєднатися до кабельного телебачення або ж дивитися програми через Інтернет. Справді, майже всі провідні телеканали України ведуть наживо трансляцію на своїх сайтах. Однак у багатьох населених пунктах сьогодні не досить якісне мобільне покриття, а в деяких воно практично відсутнє. І це вже не говорячи про швидкісний Інтернет, який потрібен для перегляду трансляції.

3. Підключити цифрове телебачення за допомогою цифрового приймача, на якому усі телеканали транслюються у відкритому доступі. Це хороша альтернатива, особливо для сіл, за умови покриття сигналом. Для цього слід купити ефірну антену і цифровий приймач Т2, або ж сучасний телевізор, в якому такий приймач уже вмонтований. Нагадаємо, що з огляду на важливу соціальну складову процесу переходу на цифрове ефірне мовлення, у 2012 році Кабмін ухвалив постанову «Про затвердження порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для забезпечення населення засобами приймання сигналів цифрового телерадіомовлення». За нею, окремим пільговим категоріям держава безкоштовно надавала і підключала приймачі Т2.

Водночас, закодовування супутникового сигналу власниками медіагруп, може створити для України серйозну проблему, масштаби якої, на перший погляд, не помітні.

За даними Big Data UA, сьогодні в Україні користуються супутниковим телебаченням 3,7 мільйонів домогосподарств. З них для близько 2,5 мільйонів, супутник є єдиним джерелом телевізійного сигналу. Однак за даними соціологічного дослідження «1+1 Медіа» таких  домогосподарств – 4,4 мільйони. З них 45%, або майже 2 мільйони користувачів супутникового ТБ, планували обрати платний тип підключення. З них:

  • кабель – 18% (360 тисяч абонентів);
  • IPTV/OTT – 14% (280 тисяч абонентів);
  • DTH (платні супутникові платформи) – 13% (260 тисяч абонентів).

Водночас у цифровий ефір планували перейти 27% (540 тисяч абонентів), а 14% (280 тисяч абонентів) виявили бажання залишитися з безкоштовним супутниковим ТБ без каналів медіагруп.

Нагадаю, що за даними Big Data UA, сьогодні супутниковим телебаченням користуються 3,7 мільйонів українців, а за даними «1+1 Медіа», їх близько 4,4 мільйонів. З огляду на це, виникає запитання: «Скільки в Україні домогосподарств, які користувалися супутниковим телебаченням і які були від нього відключені 28 січня?». А ось ці дані, суттєво відрізняються.

До соціологічних досліджень «1+1 медіа» і Big Data UA є багато запитань, навіть якщо рахувати їхні результати без калькулятора. Передусім цікавить, на яких саме базових даних були проведені ці соціологічні розрахунки? Суттєва відмінність у цих даних, викликає сумнів в обґрунтуванні медіагрупами необхідності кодування супутникового сигналу.

Для домогосподарства з середнім рівнем прибутків, не є проблемою сплатити абонплату, запропоновану офіційними провайдерами послуг супутникового телебачення. Однак щоб дивитися запропоновані провайдерами українські телеканали, слід підключитися до офіційного провайдера, тобто, купити і підключити окремий приймач. Сьогодні вартість такого приймача разом з підключенням, сягає 1700 гривень, в залежності від типу приймача і відстані до населеного пункту.

Однак і тут не так все просто. По-перше, за інформацією самих провайдерів Viasat та XtraTV «деякий технічний стан супутникових тарілок багатьох користувачів бажає кращого, адже з часу, коли були встановлені перші супутникові тарілки, минуло вже 10-12 років». Тобто, заміна приймача не завжди вирішить проблему – деяким господарствам доведеться замінювати і супутникову антену, що суттєво збільшує вартість послуги.

І по-друге, враховуючи нинішню соціальну і купівельно-спроможну ситуацію в Україні, далеко не кожна родина зможе викласти із сімейного бюджету 1700 гривень, не говорячи вже про заміну ще й супутникової тарілки. І це без урахування такої категорії, як пенсіонери.

Отже, такі домогосподарства в переважній більшості будуть дивитися лише ті телеканали, які залишилися в наявності. А що залишилося в «меню каналів»? Наприклад, на півдні, в Одеській області, з українських – це NewsOne, 112 канал, ZIK, «Прямий», 5 канал, «Еспресо ТБ», UA Перший, «Рада», «Культура». І найцікавіше – це російські Перший канал (ОРТ), «РТР-Планета», «Россия 24», «Россия-1», «НТВ-мир», СТС, ТНТ, РЕН ТВ, а також RT (Russia Today – російський міжнародний багатомовний інформаційний телеканал) та інші.

Хочу зауважити, що така картина склалася не лише на Одещині (особливо в районі південної Бессарабії), а, скоріш за все, і у Миколаївській, Херсонській, Запорізькій, Харківській, Дніпропетровській, Луганській та Донецькій областях. Тобто, у всіх прикордонних областях з Росією, Білоруссю, Молдовою (Придністров’ям), враховуючи специфіку трансляції ТБ в прикордонних районах.  Саме ці іноземні телеканали зараз пропонують альтернативу улюбленим передачам українців. Отже, на  шостому році гібридної війни з РФ, українські телевізійники своїми ж руками створюють чудову можливість для «кремлівських пропагандистів» заволодіти увагою, а відтак – і «головами» частини українських телеглядачів.

А як щодо жителів окупованих територій Донецької і Луганської областей та Криму, за розум яких, як наголошують, постійно мають боротися наші політики? Чи зможуть вони дивитися українські телеканали, які до 28 січня дивилися, хоч і не повноцінно? Відповідь очевидна – ні, не зможуть.

Так, держава планує запустити ефірний канал для тимчасово окупованих територій з розважальним контентом медіагруп і новинами власного виробництва, який покриє 80% територій ОРДЛО. Але в якому проміжку часу це станеться, наразі не зрозуміло. Також незрозуміло, чи зможе цей канал мовити у незаконно анексованому Криму. В цьому проекті багато незрозумілого, а час спливає.

Нагадаємо, що деякі ЗМІ виголошують «заспокійливі» меседжі, що і російські комерційні розважальні канали з часом можуть закодувати сигнал, бо і російські медіагрупи схочуть заробляти на платному телебаченні. Хотілося б в це вірити, а краще – побачити це на практиці. Однак, схоже, доведеться довго чекати.

Отже, на сьогоднішній день, склалася наступна картина:

  • Невідома реальна кількість користувачів супутниковим телебаченням;
  • Дані, які наводять різні соціологічні дослідження, суттєво відрізняються;
  • Кількісні дані уже підключених домогосподарств за період жовтень-січень, які надають провайдери, настільки нечіткі, що за ними не можна навіть провести об’єктивні прорахувати і ризики.

Виникає запитання: «А де ж реакція політиків, державних інститутів, які відповідають за інформаційну безпеку? Зокрема, Кабінету міністрів, Міністерства культури, молоді та спорту, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики та інших?». Відповідь розчарує – сьогодні реакції Нуль. Водночас ми чуємо від міністра культури, молоді та спорту Володимира Бородянського: «Пріоритетом номер один, є мовлення на тимчасово окуповані території: якісне донесення української точки зору до наших людей, які проживають в Криму, Донецьку, Луганську. І пріоритет номер два – це донесення нашої інформації у світі».

Хочеться відповісти панові міністру, що всі його ініціативи ми підтримуємо – це дійсно дуже гарна ідея. Та чи не станеться так, що доки наші політики будуть доносити українську точку зору до людей, які проживають в Криму, Донецьку, Луганську вони втратять «донесення нашої інформації» до людей, які зараз живуть і працюють в Україні? Можливо, слід, все-таки, розробити і затвердити Стратегію інформаційної безпеки, яка буде направлена на всю територію України – як підконтрольну, так і непідконтрольну? Адже точкові дії в інформаційній політиці, які ми спостерігали впродовж останніх 28-ми років Незалежності, можуть призвести до непередбачуваних незворотних наслідків – доки, пан міністр займається лобіюванням так званого закону «Про дезінформацію», дезінформація великими кроками буде «намотувати круги» в Україні.

Окремої уваги заслуговує бездіяльність Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. На сайті регулятора зазначено, що метою відомства є відповідальна журналістика і  захист від зовнішньої агресії; захист інформаційного простору України; розвиток мовлення на території проведення АТО, прикордонних територіях півдня України і на Автономну Республіку Крим.

Натомість така нульова реакція безпосереднього відповідальних за інформаційну політику держави осіб, наштовхує на невтішні висновки. Якщо ці люди дійсно не розуміють наслідків, тоді це питання профнепридатності і провальної інформаційної політики. Водночас, можуть бути й інші мотиви такої бездіяльності – отримання частиною громадян України викривленої інформації (дезінформації). З цим уже повинні розбиратися правоохоронні органи, адже суть інформації, яка транслюється з російських каналів, давно відома.

У ситуації з закодовуванням сигналу, керівництву держави, як це роблять кращі європейські практики, на яких вони полюбляють посилатися, слід було спочатку дослідити два наступних питання:

  • куди доходить трансляція російських каналів і скільки домогосподарств зможуть самі купити транслятор і підключитися до офіційного провайдера послуг супутникового телебачення;
  • скільки домогосподарств не в змозі самостійно придбати транслятори. Ухвалити програму для соціальних категорій, яка була затверджена у 2012 і подовжена у 2014 роках.

Держава завжди має достатньо механізмів, аби забезпечити власне населення технічними пристроями доступної вартості для різних категорій і дати їм можливість дивитися українські канали, убезпечивши їх таким чином, від потоку російської пропаганди і дезінформації. Наприклад – прийняття урядових програм і Доктрина інформаційної безпеки України, введена в дію указом Президента України у 2017 році. Щоправда, для цього влада повинна мати політичну волю і чинну стратегію інформаційної безпеки України, адже питання кодування супутникового сигналу, виникло не 28 січня 2020 року.

І ще раз хочеться закцентувати. Чи дійсно керівництво країни розуміє, які це буде мати наслідки завтра? Вони розуміють наслідки такої інформаційної небезпеки, враховуючи, що лекторальна більшість громадян Півдня і Сходу історично схилялася до проросійських поглядів. «Проросійські погляди має приблизно кожен шостий громадянин України» – керівник соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович, 2018 рік.

За даними Державної служби статистики, населення України, станом на 1.12.2019 становило 41 922 000 осіб (без урахування тимчасово окупованої частини Донецької і Луганської областей, незаконно анексованого Криму і міста Севастополь). Якщо вірити словам Олексія Антиповича, то це +/- 6 987 000 громадян України. Враховуючи, що останній перепис населення проводився у 2001 році то наведені цифри є лише припущенням, але не змінюють суті проблеми.

Хто ці люди? Це переважно особи, які народилися у колишньому СРСР до початку 70 років минулого століття. Їхнє особистісне і професійне становлення було сформовано за часів СРСР. Тобто школа – жовтенята, піонери, комсомольці, – опісля училище чи інститут, професія, робота, сім’я. На кінець 80-х, початку 90-х років, на момент розпаду СРСР, вони мали 25 – 46 років. Ці люди мають дуже сильну історична пам’ять тієї соціальної стабільності, яку давала їм радянська система. Так, за даними Держстату, станом на 01.01.2019, в Україні нараховувалось 18 588 895 громадян віком від 45-ти до 80 років і старше.

Таким чином, у 2020 році безвідповідальне ставлення керівництва держави до, на перший погляд, технічних питань, на кшталт кодування супутникового сигналу інформаційних телеканалів, може призвести до завуальованої політичної комбінації, яка спровокує потужну хвилю пропаганди та дезінформації. І це на шостому році після Революції Гідності та в рік місцевих виборів, що відбудуться восени. У рік, коли тривають складні перемовини щодо припинення війни на Донбасі і проведенням місцевих виборів в ОРДЛО, якщо вірити останньому інтерв’ю новопризначеного керівника Офісу президента України Андрія Єрмака.

Політики схильні політизувати колективні конфліктні спогади та використовувати ці «болючі точки» заради власної вигоди, привертаючи увагу виборців до емоційно напружених та  непоступливих моментів історії. Натомість маніпулювання розумом через мас-медіа – це досить потужна зброя. Особливо якщо ця зброя в руках розумного політика, який перебуває в іншій державі, але має інтереси щодо іншої, сусідньої держави.

Повертаючись до питання, яке було поставлене на початку статті: «Які реальні мотиви були у власників медіахолдингів «1+1 Медіа» Ігоря Коломойського, «Медіа Група Україна» Ріната Ахметова, StarLightMedia Віктора Пінчука та Inter Media Group Дмитра Фірташа і українських політиків, щодо таких «політичних комбінацій»? Якими б не були мотиви тих чи інших зовнішніх/внутрішніх політичних чи олігархічних груп, політичним діячам України та керівництву країни, аби не залежати від різних непередбачуваних «політичних комбінацій», слід перейти до державного стратегування і нарешті за 28 років разом із суспільством написати Стратегію-план «Держава Україна» і цим самим закінчити писати нариси «Держава Україна», які переписуються кожного виборчого циклу. Інакше все може закінчитися швидше, ніж ми могли собі уявити.

Олексій Буряченко, Людмила Покровщук