Нам потрібно привикати до нової реальності. Реальності, в якій ми з кожним днем на вулицях міст все частіше бачитимемо військових із пораненнями, ампутаціями та ншими страшними наслідками цієї несправедливої війни.

Цим “пораненим” людям ми завдячуватимемо ціле своє життя. Адже завдяки їм, живі та здорові ми.

“Мене оглушило, страшний дзвін у вухах, запах пороху і людської плоті, велика втрата крові. Відлік йшов на секунди. Я не вірила в це і хотіла померти”, – так Руслана Данілкіна згадує п’ятницю 10 лютого.

Їй всього 19 років. На службу до ЗСУ вона пішла невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Росії, служила зв’язковою. Одного дня на бойовому завданні Руслана втратила ногу.

“Дорогою до лікарні я не бачила, що внизу, але відчувала, що тримаю в руках кістку. Я зрозуміла, що моє життя більше не буде таким, як раніше”, – описує військова перші хвилини після поранення.

Ще 10 хвилин і її б не врятували – казали лікарі про стан дівчини.

“Я прокинулась в новому тілі”

Операція пройшла в Чорнобаївці. У перші дні після неї Руслана не хотіла жити.

“Я боялася, що мене не прийме світ і що я нікому не буду потрібна. Було дуже страшно. Моє життя змінилось. Я прокинулась у новому тілі й не знала, як жити далі”, – описує вона свої почуття у перші дні після ампутації ноги.

Попри те, що її усі навколо заспокоювали, мовляв, слава богу, що жива, Руслана не могла прийняти свою травму і нове життя. Каже, для цього знадобився тиждень.

Найбільшою підтримкою для Руслани у ці дні був брат Влад і його дружина Ліна. Вона визнає, що справді важко було прийняти реальність: “У голові не вкладалося: у 19-річної дівчинки, у якої все життя попереду, немає ноги”.

10 лютого назавжди закарбується у пам’яті родини Данілкіних.

“Того дня з самого ранку по всій Україні була повітряна тривога. І тоді Руся написала “попало в нас”, – розповідає Ліна.

Руслана також надіслала відео перших хвилин після поранення. На ньому дівчина важко дихає і показує своє поранення – криваве місиво на місці ноги.

Після відео вона на зв’язок не виходила.

“Дякувати Богу, що жива. Так почалося нове життя для нашої сім’ї”, – написала Ліна у своєму першому пості в інстаграм, з якого почала розповідати історію Русі.

Родина Данілкіних вирішила зробити усе можливе, аби Руслана ніколи не почувалася як “нікому непотрібний інвалід”, а лише як дівчина-героїня, якою пишатимуться.

“Металева штука замість ноги”

Руслана проходить лікування в санаторії в Одесі. Вона активно веде свою сторінку в інстаграмі, де публікує фото, розповідає про свої переживання і відчуття та спілкується з підписниками.

Каже, що до своєї ситуації адаптувалася. На вулицю ходить з милицями, а в кімнаті призвичаїлася стрибати на одній нозі. Поки загоюється рана і формується кукса, говорити про протез рано. Але вже придивляється до них.

“Я хочу протез, у якому можна буде плавати, ходити по піску, який абсолютно замінить мені ногу”, – каже Руслана.

Ціна такого протеза від 70 тисяч доларів. Саме тому вона відкрила збір на нього у себе в соцмережі.

“Коли я вперше зрозуміла, що мені потрібен протез, у мене потекли сльози. Я не могла уявити себе з металевою штукою замість ноги”, – каже дівчина.

Руслана згадує, як важко було вперше зайти в кафе, де її поява моментально привертала увагу всіх присутніх.

“Пам’ятаю, як вперше вдягла звичайний одяг після військової форми. Мені було настільки важко, що я навіть вийшла в туалет поплакати і зібратися з думками”, – розповідає Руслана про одну з таких прогулянок.

“Усміхаюся людям, які на мене дивляться”

Після своєї травми Руслана помітила, що люди, які зустрічають її, також не знають, як себе поводити.

“Людина спершу дивиться на мої ноги, потім підіймає очі на мене. У цей момент наші погляди зустрічаються, і їм також незручно”, – каже військова.

Руслані хотілося б, щоб на її травму звертали менше уваги. Вона намагається пояснити, як було б прийнятно відреагувати на зустріч з людиною з подібною, як у неї, травмою.

“Було б непогано, якби вони просто підійшли і заговорили зі мною. Сказали, щось про погоду чи про мою красиву усмішку. Щось банальне. Ці слова були б дуже приємні”, – запевняє Руслана.

Дехто з перехожих впізнає Руслану Данілкіну, адже її показували по телевізору, а фотосесії облетіли інтернет. Але, каже вона, ці люди також не наважуються підійти, бо соромляться або не знають, як себе поводити.

“Проста усмішка підніме настрій. Я намагаюся усміхатися людям, які на мене дивляться, особливо дітям, які з цікавістю розглядають, що зі мною трапилося”, – каже дівчина. Натомість батьки намагаються перемкнути їх увагу без жодних пояснень, зауважує Руслана.

Звикнути і прийняти себе

Як військова Руслана розуміє масштаб проблеми – вже зараз в Україні багато військових та цивільних з різними травмами та ампутаціями. І це ще не кінець війни.

“Потрібно усе суспільство готувати до того, що на вулиці буде з’являтися все більше таких людей без рук чи ніг”, – каже дівчина.

Слова Руслани підтверджує офіційна статистика.

У фонді соціального захисту осіб з інвалідністю, який відповідає за протезування з боку держави, відповіли ВВС Україна, що з 24 лютого 2022 року до березня цього року за протезуванням звернулися майже 10 тисяч людей. Серед них лише 680 військових. Інші – 9118 людей – цивільні.

Держава виготовила протези для семи тисяч з них, а ще майже дві тисячі українців чекають на них.

Також в Україні діють десятки благодійних фондів та організацій, які пропонують постраждалим безплатне протезування за кордоном та в Україні.

За рік повномасштабної війни Росії в Україні вони допомогли сотням людей з ампутаціями. Але назвати їх точну кількість неможливо, оскільки єдиного підрахунку ніхто не веде.

“Стати на ноги і допомагати іншим”

Руслана хоче допомогти постраждалим від війни людям, які втратили кінцівки, жити зі своїм новим тілом і новими можливостями.

“Зараз моя найближча ціль стати на ноги і допомагати українцям, які на такому ж етапі, як і я, коли важко звикнути до себе. Я думаю, що зможу допомогти їм пройти через це і прийняти себе”, – впевнена Руслана.

А її братова Ліна не сумнівається, що їй це вдасться: “У Русі сильний характер. Впевнена в неї вийде врятувати багатьох, хто зневірився в собі і закрився від всього світу”.

Вона допомагає Руслані відчувати, що її життя не на паузі, а вона залишається вродливою молодою дівчиною.

Ковзани, ЗСУ і перемога

Незадовго до війни Руслана мріяла про курси тату, закінчила їх і є майстром татуажу. Хоча зараз вона не готова заглядати далеко в майбутнє, але має вже першу мрію.

“Я хочу покататися на ковзанах, – каже Руслана. – Хочу показати, що це можливо навіть без ноги”.

Руслана Данілкіна хотіла би повернутися на службу в ЗСУ попри те, що за словами лікарів, ампутація вище коліна зменшує її шанси на це.

Це не засмучує Руслану: “Я не знаю, скільки часу займе моя реабілітація. Але я сподіваюся, що до того часу, коли я остаточно стану на ноги, Україна вже переможе”.