В російському генералітеті відбуваються процеси тертя від яких вже скоро може перегрітись весь мехнаізм і задимітись. Офіційна влада намагається із усіх сил приховувати правду, однак із кожним днем це вдається все менше і менше. Більше того Байден увже відкрито заговорив про швидке закінчення війни, та прийняття України в НАТО ще за його каденції.

Заколот Пригожина зовсім не закінчено. Що відбувається, незрозуміло, але очевидно, що жодної перемоги над бунтівниками й близько не було. Самі вони не у в’язниці, а зустрічаються з президентом у тому самому Кремлі, до якого трохи не дійшли. Це ніби Гітлер після невдалого замаху прийняв Штауффенберга, подякував йому за вірність і обговорив з ним та з його товаришами їхнє подальше працевлаштування.

Про лідера вагнерівців, з одного боку, телевізор із захопленням розповідає росіянам про те, що й так було зрозуміло: бандит, мовляв, палаців набудував, гроші крав. Фабрику тролів начебто відібрали, передають у більш надійні руки (не розганяючи при цьому — не знищувати такий корисний інструмент). Але, з іншого боку, одночасно з цим процесом йде розкуркуленому Пригожину повертають вилучені гроші та зброю, а його структури продовжують вигравати тендери на постачання дитячого харчування до шкіл — не всі поспіль, як раніше, а деякі.

Та й склад учасників заколоту не зрозумілий. Генерал Суровікін, який першим звернувся до бунтівників із закликом скласти зброю (навіщось при цьому тримаючи в руках автомат), після цього зник. Ходять чутки про його безпосередню причетність до перевороту, що не відбувся. Де він невідомо. Відправлений на його ім’я лист до Лефортова нібито був вручений адресату, але потім у Лефортово заявили, що його там немає. А де є? А ще півтора десятки вищих офіцерів чи то заарештовано, чи то просто допитано.

Зрозуміло, що влада, по-перше, панічно боїться, що стане зрозумілим справжній масштаб змови, що він був результатом не просто «надмірних амбіцій» Пригожина, а був щось значно серйознішим. А по-друге, очевидно, що Путін просто не може покарати всіх, хто причетний до заколоту, побоюючись, мабуть, і невиконання власних наказів, і нового бунту.

А він уже й наспів.

Заява відстороненого з посади генерала Попова, з одного боку, може бути наслідком емоцій, шоку від несправедливості. Але надто цікавим є і зміст його заяви — твердження про «зрадливий і підлий удар у спину» солдатам, що воюють, з боку їхніх старших начальників, — і сама постать генерала, і, головне, те, як ця заява стала жити своїм життям.

Іван Попов звертається до своїх солдатів як харизматичний лідер, яким, здається, для них є. Він називає їх гладіаторами. Чи розуміє він, що гладіатори були рабами, які гинули просто так, на потіху публіці? При цьому частина з них йшла до гладіаторів добровільно, прагнула потрапити до шкіл гладіаторів — за доблесть на арені можна було здобути свободу. Чистий Вагнер!

Так, він має рацію: його солдати і є гладіатори. Лише публіка не на трибунах, а у Кремлі.

І чи розуміє він, що Спартак (це його позивний і саме під цим ім’ям він звертається до своїх колишніх підлеглих) існував у двох іпостасях? Як учасник безглуздої кривавої вистави, в якій змушений був вбивати своїх же товаришів, і як бунтівник, вождь повстання. Після безкарним Пригожина багато хто спробує приміряти на себе саме цю роль.

Але найважливіше із заявою Попова сталося потім — воно вирвалося за межі групи військових і вийшло на федеральний простір. Цілком системна людина, депутат Держдуми, спадковий генерал-лейтенант (батько — теж генерал-лейтенант) Андрій Гурулєв поширив заяву Попова через свої канали. Він не може не розуміти, що це є політична акція. Причому не просто приєднання до звинувачення вищих офіцерів у зраді, а й виступ проти самої системи, яка не передбачає таких публічних з’ясувань відносин. Це фактично бунт.

Відразу відреагував головний по «Єдиній Росії», до якої, зрозуміло, належить і Гурулев, Турчак. Він різко засудив Гурулєва (поставивши у своєму тексті про нього слово «депутат» у лапки!), але при цьому висловив повну солідарність з Поповим, сказавши, що такими командирами армія має пишатися, що «совість Івана чиста», а його текст, мовляв був призначений тільки для його підлеглих. Може, воно все й так, тільки в цьому тексті він звинуватив найвище командування в зраді — як Пригожин! І це, звичайно, виходить за будь-які рамки. Навряд чи армійські правила дозволяють говорити таке не так на закритому нараді, а сотням військовослужбовців.

Демарш генерала Попова підтримали не дисиденти якісь, а люди, які перебувають на дуже високих поверхах владної піраміди, які чудово розуміють, як влада функціонує. Вони щось знають чи щось відчувають? Що все закінчується? Тільки не варто думати, що вони противники війни: про Турчака всім давно все ясно, а Гурулєв, наприклад, закликав бомбити Лондон, бо все зло від англосаксів. Ланцелота серед них не проглядається. Втім, і Штауффенберг був нацистом та антисемітом. І наші Штауффенберг чи Піночет також неминуче будуть персонажами дуже неприємними.

Скажете, це поки що лише слова? Так, але спочатку завжди слова. Справи – тільки після слів. Пригожин геть скільки вербально розігрівався!

Не знаю, чи піде генерал Попов на чолі своїх гладіаторів на Москву — третій Рим, до речі, — але те, що вся історія з ним значною мірою луна пригожинського заколоту і провісник заколотів нових, очевидно. Генерали — військові та цивільні — перестали боятися влади, не вірять у її здатність жорстко реагувати та перевіряють її на міцність. Ну, а поваги там давно немає. Думка, чи не поміняти цього вождя на нового чи не стати самому вождем, відвідувала їх і раніше, але імпотенція верховної влади, цілком імовірно, переводить ці міркування, що ні до чого не зобов’язують, у конкретні плани.

Звичайно, невдоволення бардаком, корупцією та непрофесіоналізмом збиралося в армії, як і в цивільних секторах, дуже давно, а війна сама по собі породжує людей, які впевнені, що участь у боях дає їм право говорити те, що вони вважають за потрібне, а на всіх , хто в бою не був, особливо на тиловому начальстві, дивитися зверхньо. Тому, в принципі, все те ж саме могло розвиватися і без пригожинського «Маршу справедливості» — аж надто давно пружина стискається! Але Пригожин начебто легітимізував таку поведінку — і слова, і справи. Дорогу вказав!

Жодною прекрасною Росією майбутнього тут, зрозуміло, і не пахне, пахне кров’ю. І кривавим кінцем режиму. І, до речі, генерал Попов, на відміну від Пригожина, хоч чимось схожий на генерала Корнілова. Хоча б тим, що він генерал, а не карний злочинець.

Тому виникає цілком зрозуміле запитання. Чому Байден настільки впевнений в тому, що війна скоро закінчиться. Такі меседжі не посилаються так просто у відкритий простір. Можливо Байден щось знає чого не знаємо ми?