«Я думала, що батьки мене покинули». Дівчинка, яка зникла в Білорусі, знайшлася в Росії через 20 років

Алесь Пілецький

У 1999 році чотирирічна білоруська дівчинка три тижні їздила поїздами з невідомими людьми, поки ті не покинули її на пероні рязанського вокзалу.

2 вересня МВС Білорусі оприлюднило короткий ролик про історію Юлії Моїсеєнко (зараз Горіна): в 1999 році в чотирирічному віці вона зникла в Пуховичському районі Мінської області. Дівчинку безрезультатно шукали 20 років, поки в Пуховичське РУВС не подзвонив росіянин Ілля Крюков. Він розповів, що з Юлією все гаразд. Весь цей час вона жила в Росії і нічого не знала про свою справжню сім’ю.

Доросла вже дівчина зустрілася зі своїми батьками в Пуховичах. Білоруській службі Радіо Свобода Юлія розповіла, як відбувалася зустріч і яким було її життя всі ці 20 років, а її прийомна мати Ірина Алпатова – про те, як виховували дівчинку.

Юлія: «Пам’ятаю тільки, як мене знайшли»

«Емоції основні були минулого тижня, – розповідає Юлія. – Тепер я вже оговталась. Відео тільки зараз опублікували, а так все на минулому тижні сталося. Життя змінилося в кращий бік. Не кожному щастить мати дві пари батьків».

Чотирирічна Юля зникла 1 жовтня 1999 року. Дівчинка їхала з батьком в електричці. В якийсь момент чоловік заснув, а коли прокинувся, дочки поруч уже не було. Далі – заява в міліцію, безрезультатні пошуки, підозри міліції на адресу батька. Весь цей час Юлія жила в новій сім’ї і думала, що справжні батьки її покинули.

«Я пам’ятаю тільки, як мене знайшли, – згадує Юлія події жовтня 1999 року. – Як я потрапила в Рязань. Мене висадив тут з поїзда незнайомий чоловік. Залишив на вокзалі. Пам’ятаю, як він мене просто спустив з вагона на перон і поїхав. Це я зараз пам’ятаю і пам’ятала завжди. В дитинстві ще розповідала своїм батькам-опікунам, що я їздила поїздами з якоюсь парою, що ми ховалися від міліції, довго ходили. Мене ж загубили в Білорусі 1 жовтня, а в Рязані знайшли тільки 21-го. Тобто я три тижні була з цими чоловіком і жінкою, з якими ми ховалися від міліції, поневірялися десь».

«Почала жити з новим татом і мамою»

Юлія не змогла пояснити міліціонерам, які знайшли її на пероні, що вона з Білорусі. Про це вона сама дізналася тільки в кінці серпня 2019 року. До цього часу була переконана, що народилася в Росії, неподалік від Рязані.

«На вокзалі мене знайшли російські міліціонери, – продовжує Юлія. – Навіть пам’ятаю, як вони мене відвезли у відділення і напоїли чаєм з печивом. Це для мене було так несподівано. Потім мене направили в центр, де займаються дітьми, які потрапили в складну життєву ситуацію. Там діти перебувають пів року, і якщо не знаходиться сім’я, то дитину направляють в дитячий будинок. У моєму випадку сім’я знайшлася дуже швидко. Точно зараз не скажу, але, можливо, це сталося вже через два тижні. Я почала жити в Рязані, з новим татом, мамою і ще з двома братами».

Юлія росла, знаючи, що її виховує прийомна сім’я. Каже, що кілька разів намагалася шукати справжніх батьків. Пам’ятала якісь деталі, за якими їх можна було знайти. Тепер розуміє, що в 1999 році російські міліціонери могли б звернути увагу на деякі особливості знайденої ними дівчинки. Однак цього ніхто робити не став.

«Я завжди пам’ятала, що мою справжню маму звати Люда, а тата – Вітя. Також пам’ятала маленького хлопчика. Тепер виявилося, що це був мій брат. У 1999 році йому було всього 6 місяців. Я запам’ятала, як він спав в тазику. Ще я розповідала, що у мене є старша сестра. Все це виявилося правдою. Єдине, чого я не пам’ятала, – це те, де я жила. Тому мене шукали в Росії, в Рязанській області. Я сама теж шукала, але не в Білорусі. Ніхто не міг навіть подумати, що я не з Росії. Хоча мені розповідали, що тоді, в 1999 році, я іноді говорила неросійські слова. «Цыбуля» [українською – «цибуля», російською – «лук»], наприклад. Але ніхто не надав цьому значення. Чому мене не почали шукати в Білорусі – це велике питання, звичайно».

Юлія каже, що вже коли знайшла інформацію про себе на білоруських сайтах, відразу звернулася в російську поліцію. Просила проінформувати білоруську сторону. Однак ніякої реакції на її звернення не було. Тоді вона разом зі своїм другом подзвонили в Пуховичське РУВС. Реакція білоруської міліції була оперативною. Юлія приїхала в Пуховичі, а там в РУВС на неї вже чекали біологічні батьки. Тут же дівчині зробили ДНК-тест, який довів, що вона – дійсно та чотирирічна дівчинка, яка загубилася в електричці 20 років тому.

«Моїм батькам ця історія далася важче»

«Зараз я живу в Рязані, моє життя склалося добре, – розповідає Юлія. – Мене виховали хороші люди, я здобула освіту товарознавця, зараз отримую другу спеціальність – фармацевта. У мене є дитина, я була заміжня. Зараз розлучена, але зустріла Іллю. Ми з ним не так давно познайомилися, до речі».

Дівчина каже, що перша зустріч з рідними батьками та сестрою була дуже емоційною. Після Пуховичів вони поїхали в село, де жила сім’я до зникнення Юлії. Зараз рідні батьки збираються приїхати до неї в Рязань. Кличуть переїхати назад в Білорусь, але дівчина поки не думає про це. Каже, що відчуває великий стрес від переїздів. Юлія вважає, що ця властивість могла з’явитися тоді, в чотирирічному віці.

«Всі були на емоціях, всі були в шоці, – каже Юлія. – Батьки приїхали до будівлі РУВС, вони мене відразу впізнали. Про те, що я насправді з Білорусі та у мене там є батьки, я дізналася в п’ятницю. У білоруську міліцію подзвонили в неділю, білоруським батькам повідомили про все тільки в понеділок. Тому на момент зустрічі я вже спокійнішою була, проплакала сотні разів. Взагалі мені здається, що вся ця історія важче для батьків пройшла. Прожити стільки років, не знаючи, де їхня дитина, – це, звичайно, страшно.

Я жила в Рязані, у мене були нові батьки. Вони дали мені все, що могли. В душі, звичайно, був осад. Де мої рідні батьки? Я думала, що мене покинули. Що ті чоловік і жінка, які возили мене три тижні в поїздах, це мої справжні батьки. Що мій батько тоді мене покинув на вокзалі в Рязані. Завжди думала, чи шукає він мене. Важко було це все усвідомлювати. Думала, що рідні батьки – бомжі, алкоголіки. Хотілося просто подивитися їм в очі. Дізнатися, що відчувають ці люди. А тут виходить, що мене шукали, на мене чекали. Я була в шоці».

У рідному селі, де не була 20 років, Юлія несподівано для себе згадала поле, де бачила корів у чотирирічному віці, чим дуже вразила рідних.

«Ми години три проговорили в РУВС Пуховичів з батьками, – говорить Юлія. – Потім поїхали в те місце, де я народилася, біля Пуховичів. Батьки через два роки після мого зникнення переїхали в Чериковський район. Я подивилася на станцію, з якої мене відвезли. У будинок, де народилася, сходила. Згадала трохи. Про корів згадала, навіть показала матері, де вони паслися. Картинка в голові була. Я відразу показала, де було їхнє поле».

«Я знайшов інформацію про неї за 15 хвилин»

Друг Юлі Ілля, який допоміг їй знайти рідних батьків, розповів Білоруській службі Радіо Свобода, як вдалося знайти батьків дівчини.

«З Юлією ми познайомилися кілька місяців тому, – каже Ілля. – Вона розповіла мені свою історію. Я вирішив спробувати пошукати в інтернеті. Забив в пошуковик її ім’я, історію. Знайшов через 15 хвилин всю інформацію – на порталі TUT.BY. Потім ще через інший сайт, там було орієнтування з 1999 року. Подзвонив в Пуховичське РУВС, в чергову частину. У середу подзвонив, і в неділю ми вже приїхали туди. Вирішили самі поїхати».

Білоруські міліціонери відразу почали звіряти його інформацію і дуже швидко знайшли батьків Юлії, розповідає Ілля.

«Юлія раніше сама намагалася шукати рідних через інтернет, – говорить він. – Але вона шукала тільки у Росії, на Росію орієнтувалася. А я відразу загальним пошуком скористався – і все, знайшов. Ще допомогло те, що в Білорусі справи про зникнення людей не здають в архів. Якби це було в Росії, то ніхто б не шукав. Всі забули б давно. А в Білорусі – ні, всіх продовжують шукати».

Прийомна мати Юлії: «Мій хворий син вижив, і я пообіцяла виховати прийомну дитину»

«Я радість відчуваю зараз, однозначно радість, – каже Ірина Алпатова. – Особливо за батьків Юлії. Я – мати, у мене, крім Юлі, двоє дітей ще. Неможливо уявити, який біль вони відчували. Нереальним біль. Тому я дуже рада за них, за всіх рада. Юлія – вже доросла людина, вона сама вирішує все у своєму житті. Я думаю, що в стосунках з батьками з Білорусі все буде добре. Я для неї зробила все, що могла. Переконана, що все буде добре».

Білоруській службі Радіо Свобода Ірина Алпатова розповіла, як знайшла дівчинку і як її ростила.

Ірина все життя пропрацювала фармацевтом в аптеці. Чоловік – фахівець з електрики. До появи в житті Ірини маленької Юлії у пари вже було двоє своїх синів (зараз їм 30 і 33 роки). Молодший народився з великими проблемами зі здоров’ям. Ірина розповідає, що саме це стало причиною удочеріння маленької Юлії.

«Коли у мене народилася друга дитина, лікарі сказали, що син проживе рік, – згадує Ірина. – Я молилася Богу, щоб він залишив мені дитину. І якщо так вийде, то я візьму ще одну дитину, якого мені Бог пошле. Мій син залишився жити. Я довго не наважувалася виконати обіцянку, але розуміла, що це потрібно зробити. Тому пішла в приймальник-розподільник і просто сказала: дайте мені будь-яку дитину, я її виховаю. Мені вказали на Юлію. Показали пальцем, я ніякого особливого вибору і не робила. «Її повинні забрати з приймальника в дитячий будинок, тому забирайте, якщо хочете». Я взяла. Відтоді Юлія жила з нами».

«Юлія завжди думала, що батьки покинули її на пероні»

Кінець 1990-х років в російській Рязані був непростим часом. Сім’я Ірини не була заможною, але нові батьки намагалися дати Юлії все необхідне. При цьому вони не приховували від дівчинки правду про удочеріння.

«Важкі часи були. Кінець 1990-х років, – згадує Ірина Алпатова. – Юлія якийсь час, коли вже з нами жила, ховала хліб під подушку. Ті тижні, які вона провела з невідомими людьми, що викрали її, були дуже важкими. Ми від Юлії ніколи не приховували, що вона в прийомній сім’ї виховується. Вона пам’ятала про батьків своїх, а ми вирішили підтримувати в ній цю пам’ять. Зрозуміло, ми думали, що у неї погані батьки. Ми виходили з того, що вона нам розповідала, з її спогадів. Юлія ж думала, що вони її покинули на пероні. Але я завжди говорила: «Юліє, молися за своїх батьків. Твоя мама – Люда, батько – Вітя. Молися за них». Юлія, звичайно, в підлітковому віці ображалася на них. Не хотіла молитися за батьків».

За словами Ірини Алпатової, вона сподівалася знайти батьків Юлії всі 20 років. Єдине, була переконана, що вони ведуть асоціальний спосіб життя і зустріч може бути неприємною.

«Всі ці роки я намагалася підтримувати в Юлії пам’ять про батьків, – згадує прийомна мати Юлії. – Щоб якщо раптом щось трапиться, ми були готові до цього моменту зустрічі. Раптом станеться диво і Юлія знайде батьків. Ось це чудо і сталося. Хоча на таке диво ми, звичайно, не сподівалися. Ми думали, що в кращому випадку вона знайде якихось бомжів. А виявилося, що вони нормальні, хороші люди, які просто втратили свою дочку».

Прийомна мати розповідає, що в їхній родині не було проблем через те, що двоє дітей були рідними, а Юля – ні. Старші брати допомагали сестрі з математикою і фізикою, дбали про неї в школі. Юлія не завжди могла впоратися з важкими предметами. А в підлітковому віці додалися проблеми, причиною яких був пережитий в ранньому дитинстві сильний стрес.

«Коли Юлія була маленькою, вона завжди за мною ходила, захищала мене. Якщо хтось косо подивиться, вона кидалася відразу. Навіть якщо чоловік жартома якось на мене накидався, вона відразу реагувала. У школі спортом займалася, була спортивної дівчинкою. У Рязані у нас є велика легкоатлетична секція, Юлія там кілька років займалася. Ходила до Палацу піонерів, вишивала там. Вона не була проблемною. Єдине, коли почався підлітковий вік, стало складніше. Була образа, що батьки її нібито викинули. Юлія могла сказати, що якщо народить дитину, то теж може її викинути. Для нас це був шок. Говорили їй, що так не можна. Навіть говорити так не можна. А Юлія відповідала, що раз із нею так вчинили, то і вона може. Підлітковий вік для всіх важкий, а для неї був особливо важким. Але якось ми переступили через це. Зараз все нормально, продовжуємо далі жити».

Ірина вже розмовляла з білоруськими батьками Юлії по відеозв’язку. Вони дуже дякували їй за те, що Юлія виросла в нормальній сім’ї, що не полишила спроб знайти своїх справжніх батьків.

«Ми намагалися прибрати із серця Юлії цю жорстокість, – каже Ірина. – Ходили до церкви з нею. Юлія говорила, що хоче побачити своїх батьків, подивитися їм в очі. Ми ж навіть не підозрювали, що це нормальні люди. Юлія пам’ятала тільки якихось бродяг. В її пам’яті залишилися тільки ті, хто висадив її з поїзда на перон, хто змушував жебракувати в електричках. Вона нічого не пам’ятала про справжніх батьків».

Білоруські батьки Юлії незабаром збираються приїхати в Рязань.

За матеріалами Білоруської редакції Радіо Свобода та проєкту Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» «Настоящее время»

Top