“ГОЛОДНІ, БОСІ І РОЗДІТІ…” КУДИ ЗНИКЛИ МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ, ЩО БУЛИ НАРОДЖЕНІ В УКРАЇНІ У 1932 ТА 1933 РОКАХ

“ГОЛОДНІ, БОСІ І РОЗДІТІ…” КУДИ ЗНИКЛИ МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ, ЩО БУЛИ НАРОДЖЕНІ В УКРАЇНІ У 1932 ТА 1933 РОКАХ

Усвідомлювати ці рядки не просто, але ігнорувати факти ми не маємо морального права, як по відношенні до них, так і до тих, хто називатимуть нас своїми нащадками.

Під такою назвою 7 листопада 2019 року в Українському національному музеї міста Чикаго відбулася доповідь доктора історичних наук, завідувача кафедри історії світового українства Київського національного університету Володимира Сергійчука. Редакція журналу Ukrainian People вважає ці дані важливим доказом геноциду українського народу і пропонує до уваги наших читачів.

Українські діти в 1932  1933 роках

Серед протестних настроїв українського селянства в період Голодомору 19321933 років особливо вражає дитячий чин, що проявився в учнів Шукайводської неповносередньої школи Христинівського району нинішньої Черкащини. На їхніх очах просто за партами навічно засинали однокласники, а вони знаходили сили і рішучість ось таким чином заявляти свій протест: Ми – молоді весняні квіти, голодні, босі і роздіті

Інші їхні ровесники, зазвичай, лише спостерігали за жахіттям, що творилося в кожному українському селі: наприклад, мешканець Кодими Одеської області О. Пражина згадував: “Ми, діти, голодні, ледве тримаючись на ногах, дивимося, як трьох наших сусідів-однолітків разом з батьком Софронієм Білоусом скидають на підводу і відвозять з дому назавжди”.

А в деяких селах уже нікому було дивитися: у Рожнівці Ічнянського району Чернігівської області “діточки померлі лежали в пилюці попід парканами у бур’янах, обліплені мухами”.

Американський журналіст і письменник Уїльямс Гвайтінг свої враження з України описував так: “Але найстрашніше вражіння… зробили діти. Пригадую собі одного хлопчину, якого я бачив у Харкові. Напівнагий, впав він на середині дороги, простягнув свої тонкі, мов бадилля, ноги, не зважаючи вже на небезпеку, що грозила йому від проїзних коліс.

Другий хлопчина – йому могло бути вісім чи десять років – сидів серед сміття та вигребував пусті скарлупини з яєць, переглядав їх з такою увагою, що серце краялося дивитися. Він мав надію, що все ще найде окрушину поживи…

Цілі ватаги таких диких дітей снують по всіх містах. Живуть і вмирають, як дикі звірята”.

У цій катастрофічній ситуації дочка письменника Володимира Короленка влітку 1933-го звернулася з Полтави до дружини Леніна Надії Крупської (лист було написано російською): “… пишу Вам, сподіваючись, що Ви повірите мені і, якщо зможете, захочете зробити що-небудь для вимираючих дітей України … Вмирають на вулицях міст, по дорогах, у себе в хатах… сиротіють і вмирають діти, ослаблене населення стає джерелом всіляких епідемій …

Я знаю, є думка: не біда, якщо вимре кілька мільйонів народу, у нас його є достатньо. Залишаючи осторонь жахливий сенс цієї заяви, потрібно зрозуміти, що зараз вимирання не обмежиться декількома мільйонами, що питання йде про набагато більше …”

Тож конкретних наслідків Голодомору в освітній сфері УСРР необхідно було чекати вже 1 вересня 1933 року, що й справді  обернулися катастрофою. Колишній директор однієї з неповносередніх шкіл на Полтавщині Іванюк свідчив, що з 225 учнів на 1 вересня 1932 року навесні 1933 прийшли на заняття тільки 109 дітей.

У селі Хацькові, що в Смілянському районі нинішньої Черкаської області, з понад 300 уродженців 1925 і 1926 років, яким ще не виповнилося 8 років, буквально мобілізовували до першого класу лише 111 дітей.

Приблизно такими ж були результати і в Петриківському районі Дніпропетровської області – там з 1737 першокласників 1932 року до другого класу перейшли тільки 911, з 1275 другокласників продовжили навчання в третьому лише 749, а з 1126 третьокласників у четвертому – 759. Тобто, тільки у 3-х класах початкової школи лише одного району не дорахувалися 1719 дітей.

Виникають питання й щодо заповнення початкових класів приміського Дніпропетровського району, де багато батьків працювали на промислових підприємствах міста. Відтак одержували стабільне продовольче забезпечення, що було порятунком для родини. Якщо, скажімо, 1 вересня 1932 року до цих груп прийшли 12.834 дитини, то 30 червня 1933 року, тобто наприкінці навчального року, залишилося тільки 11.214. Різниця – 1.620 школярів. І не могли вони всі перейти на навчання до міських шкіл Дніпропетровська, оскільки початкові класи там з 1 вересня 1932 року по 30 червня 1933 року зменшилися на 833 учні.

З огляду на таке становище, 20 жовтня 1933 року Дніпропетровський обласний відділ народної освіти терміновим листом до всіх своїх районних і міських структур звертався з вимогою “перевірити згідно списків школярів кожної школи, групи за даними комплектування 1932/33 р. і 1933/34 нав. року, точно на підставі цього  виявити відсів, причини його, охопити негайно дітей школою…”. При цьому повідомлялося, що в Запоріжжі недоохоплено школою за планом 4.000 дітей, в Кривому Розі – 3.000, Дніпропетровську – 2.500, Царекостянтинівському районі – 2.000, Магдалинівському – 1.000, Синельниківському – 800, Новомосковському – 500.

Звертає особливу увагу така обставина: якщо в 1930 – 1931  навчальному році до першого класу шкіл УСРР прийшли  1.102.843 учнів, то ця ж кількість за невеликим зменшенням (до 2 %) мала навчатися в 1931-1932 навчальному році в 2-му класі, в 1932-1933 – в 3-му, а в 1933-1934 – в 4-му. Однак, як засвідчує довідник “Освіта на Україні”, вчилися тоді в 4-му класі тільки 674.311 учнів, а не, принаймні, 1 мільйон. Таким чином, втрати першокласників 1930-го, а четвертокласників – 1934-го – становили понад 325 тисяч!

Зрештою, якщо вірити офіційній статистиці, що у вересні 1933 року до початкових класів прийшли 3281,3 тисячі дітей (у тому числі й сотні тисяч 1926 року народження), то чому їх було тоді не 4019,6 тисячі, як планувалося ще на початку 1932-го? Коли статистики освіти не розраховували на втрати від Голодомору? Навіть у випадку зі штучним залученням сотень тисяч семирічних дітей до школи чітко постає запитання: а де ще, принаймні, 738,3 тисячі дітей? Тобто, майже по 200 тисяч на вікову групу?

У згаданому довіднику “Освіта на Україні в цифрах”, де зазначалося, що в 1933-1934 навчальному році в початкових класах навчалися 3.193.186 дітей, у 1934-1935 – 3.305.353, 1935-1936 – 3.367.867, даних про кількість учнів початкових класів у 1932-1933 навчальному році нема.

Зрозуміло, це сталося цілком прогнозовано, аби не можна було порівняти показники 1932 і 1933 років. Що засвідчило б про величезні втрати дітей, а, отже – й українського населення загалом. Відтак аж донині проблема кількості їхніх втрат не поставала з огляду на недостатність необхідних статистичних даних.

Однак, на нашу думку, можливість підрахувати втрати дітей дошкільних і шкільних груп у 1932- 1933 роках є – через дані прийому до перших класів після 1933 року. Наприклад, ця статистика, що збереглася в Державному архіві Київської області, в порівнянні з кількістю народження відповідних попередніх років повністю спростовує наведені райдужні дані, якими хвалилася більшовицька влада в середині 1930-х.

Особливо промовисто свідчать матеріали з Оратівського району теперішньої Вінницької області про початкову школу 1935-36  навчального року. Щоб побачити реальні втрати у початкових (п), неповносередніх (нс) і середніх (с) школах даного району, необхідно звертати увагу в першу чергу не на загальну кількість прийнятих.  Коли йдеться, скажімо, про першокласників, то порівнювати дані про народжених у 1927 році з кiлькiстю 8-річних дітей, бо це саме вони мали вперше сісти за парти. Коли ж ідеться про другокласників (1926 р. н.), третьокласників (1925) і чотирикласників (1924), то цифра буде дещо неточною, бо із збережених архівних документів невідомо, скільки їх залишилося на другий рік.

У той же час ця таблиця показує, попри неповні дані про народження в окремих селах (*) чи їхню відсутність (-), про дуже великі втрати дітей. Так, у вересні 1935 року в Балабанівці до перших класів початкової й неповносередньої шкіл прийшли тільки 72 учні зі 172, народжених у 1927-му. В  Підвисочанській неповносередній – 36 із 105, а в Казимирівській початковій  зовсім не набрали першого класу, хоч вісім років перед тим тут народилися 24 дитини і залишалися 2, 3 і 4 класи. Зрештою, відсів першокласників у цілому по району в середньому також сягає половини від народжених.

Подібна картина спостерігалася і в школах сусіднього, Плисківського району, де станом на 15 вересня 1935 року в усіх школах катастрофічно не вистачало першокласників, а в Долотецькій початковій їх взагалі не набрали.

Тим часом, Москва, продовжуючи поширювати дезінформацію про становище в СРСР, особливо наполягала на збільшенні приросту населення за рахунок дітей. Зокрема, в матеріалах до чергового перепису населення, який мав відбутися на початку 1937-го року, зазначалося: “Перепись населения 1937 г., несомненно, покажет значительные изменения возрастного состава, в частности увеличение доли детей, связанное с большим ежегодным приростом населения в СССР”. Однак, проблема некомплектності перших класів набула особливої гостроти вже 1938-го року: 434 сільські школи України не набрали учнів, бо не виявилося по 10 дітей 1930 року народження у відповідних населених пунктах. Це могло давати підставу для відкриття прийому за тодішніх умов. У 30 районах Чернігівської області в 99 початкових школах узагалі не було перших класів у зв’язку з цим.

Картина з наповненням початкових класів у наступному, 1939 році яскраво ілюструється даними Переяславського району на Київщині. Тут навіть у самому райцентрі три школи змогли зібрати до першого класу тільки 102 учні з  народжених у 1931 році 210 дітей. А що стосується сіл, то в більшості з них – заледве третину тих, хто мав би сісти вперше за шкільну парту

Отже, картина з наповненням перших класів сільських загальноосвітніх шкіл України після 1933 року складається майже скрізь однаковою – 30-40 відсотків дітей, народжених у 1924-1932 роках в УСРР, не сіли за парти. Якщо врахувати, що за 1924-1932 роки на світ появилися близько 10 мільйонів осіб (скажімо, тільки 1927 – 1184,4 тисячі, 1928 –1139,3, 1929 – 1080,0, 1930 –1023,0, 1931 – 975,3, 1932 – 782,0 – цей приріст відбувався головним чином за рахунок села), то цілком вірогідним є втрата у 1932-1933 роках щонайменше 3 мільйонів першокласників і майбутніх школярів початкових класів. А якщо додати до цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933 належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум півмільйона жертв.

Виходячи з того,  що втрати тільки дітей дошкільного і шкільного віку  становили щонайменше 3,5 мільйона осіб, вважаємо цілком реальним, що мінімум 7 мільйонів населення УСРР стали жертвами Голодомору-геноциду 1932-1933 років.

Володимир Сергійчук

Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

Вподобайте нас у Facebook щоб не пропустити цікаву новину!